Мій батько, скільки я пам’ятаю, завжди відрізнявся непростим характером. У чому це виражалося? Напевно, найбільше в тому, що він вважав за інших людей чимось йому зобов’язаним. Серйозно.

Говорячи про кожного свого знайомого, батько міг пригадати якусь історію, де він допоміг цій людині або зробив їй просту послугу. Не має значення, що це було.

Головне, що батько скрупульозно згадував, як не всі ці люди відплатили за його добрі вчинки. Ось така людина. Іноді ця манера батька всерйоз ображала рідних.

Мене, звісно, ​​це не стосувалося. Я була на той час повністю поглинена написанням свого диплома. Про знайомства з хлопцями я тоді не дуже замислювалася. Але один випадок вирішив все. Я познайомилася з Андрієм просто на вулиці.

Позустрічавшись близько року, ми вирішили, що наші почуття справжні і нам час створити сім’ю.

Ось тут нам, бідним студентам, дуже знадобилася допомога рідних та близьких. І якщо будь-які витрати з боку чоловіка залишалися не поміченими, то з боку батька завжди слідували недвозначні нагадування, що ми з Андрієм колись повинні будемо віддячити йому.

Минуло близько року, у нас народилася донька. Ми із чоловіком, не бажаючи просити допомоги, зайнялися вихованням Маргарити самостійно. Андрій знайшов роботу, щоб ми ні чого не потребували. І можна сказати, що ми жили щасливо.

Перша сварка між Андрієм та моїм батьком відбулася рівно на другій річниці нашого весілля. Телефонний дзвінок тата о десятій годині вечора став не дуже приємною несподіванкою.

Поки Андрій розмовляв із ним, я насторожено прислухалася до розмови. Буквально за кілька хвилин чоловік повісив трубку, навіть не попрощавшись із тестем.

– Що таке? Все нормально? – на вигляд Андрія я розуміла, що сталося щось неприємне.

– Та яке там нормально! Нічого не нормально! Твоєму батькові слід було б спочатку навчитися поводитися належним чином, а вже потім просити чимось допомогти. І язик свій притримати!

– Та що сталося?

– Пам’ятаєш, тиждень тому я допоміг своєю машиною вивести його бджіл у поле? Потім ще давав кілька дощок для лагодження вуликів.

– Ну, пам’ятаю. Що далі?

– Так ось, твій батько знаєш, що мені зараз сказав?

Я запитливо дивилася на схвильованого чоловіка.

– Те, що я спеціально вивіз цих бджіл не туди, і вони в нього здoxли! Тесть знайшов пару десятків мертвих бджіл, після чого проконсультувався у когось, і йому сказали, що поля чимось оброблені.

– Маячня якась. Наскільки пам’ятаю, тато завжди вивозив бджіл саме туди – мені було соромно за батька.

– Не знаю. Коротше, він у всьому звинувачує мене. Ще сказав, що доведеться просити чужих людей, щоб вони допомогли підлогу в лазні перестелити. Мовляв, я молодий здоровий мужик, лежу на дивані, а він повинен принижуватися і просити когось про допомогу.

– Давай я поговорю з батьком? – мені було вкрай незручно перед чоловіком.

– Навіщо? Не треба. Завтра поїду і допоможу йому.

Другого дня ми з чоловіком взяли дочку і всією сімʼєю поїхали до батьків. Як я і припускала, батько перебував у огидному настрої. Його спілкування з Андрієм було настільки натягнутим, що я вже пошкодувала, що не відмовила чоловіка від поїздки до тестя.

Але поступово, бачачи те, що Андрій намагається допомогти, батько трохи відтанув. Принаймні мені так здалося. На душі одразу стало набагато легше і, взявши доньку на руки, я зайшла до лазні, де йшли ремонтні роботи.

– Дивись, Риточко, тато та дідусь лазню ремонтують! Хто тут митиметься, га?

Дочка, струснувши своїми світлими кучерями, потупала до дідуся. Батько поклав сокиру та взяв онуку на руки.

– Ну, я не сказав би, що ваш тато переробився сьогодні, – слова батька прозвучали, як поганий жарт, але, на жаль, все виявилося далеко не смішним.

– Тату, навіщо ти так? Якщо тебе щось не влаштовує, ми зараз можемо поїхати додому.

– Так, не так… Навіщо це? Просто я бачу, що вам тягар будь-яка допомога нам. Робите ніби заради Христа.

– Дякую на доброму слові, тату! Все, ми їдемо додому, – я різко розвернулася і пішла до виходу.

– Люсь, не треба, – зупинив мене чоловік. – залишилося зовсім трохи, і ми поїдемо. Все нормально. Правда!

У Андрія є приголомшлива здатність згладити будь-яку гостру ситуацію, при цьому не вплутуючись у конфлікт. Так, я знаю, він переживає все в собі, іноді може мені висловити, але зі старшими чоловіком поводиться вкрай ввічливо.

Незабаром ми дійсно поїхали додому. Ремонт був закінчений, але гіркий післясмак залишився ще надовго. Однак, на цьому історія не закінчилася.

Пізніше у розмові з батьком по телефону я вислухала цілу низку закидів. За словами тата, я вийшла заміж за ліниву і невдячну людину, яка досі не змогла відплатити йому добром за допомогу, яку мої батьки надали нам кілька років тому.

Наслідуючи приклад свого чоловіка, я не стала лаятися з батьком. Але й спілкування із ним практично припинила. Я впевнена, що він зрозумів, що неправий, але йому надто важко прийняти цей факт.

КІНЕЦЬ.