— Відмовляти її було марно, я намагалася, мама наша радила подумати, але ні, Ліля тоді ще в рот свого чоловіка заглядала, з усім погоджувалася, – розповідає про ситуацію в сім’ї сестри Віра.

— Жити у власному будинку набагато важче, ніж у квартирі, – погоджується подруга, – особливо, коли чоловіка весь час немає вдома або він більше за законну дружину любить зручний диван.

Лілії, молодшій сестрі Віри зараз 32 роки, 6 років вона одружена з Леонідом. Усі учасники історії живуть у невеликому містечку на Полтавщині, де є багатоповерхові мікрорайони та приватний сектор. І є дефіцит робочих місць.

— У Лілі у школі зараз більш-менш справи, пощастило, що після інституту місце було за фахом, – продовжує Віра, – зараз же вчителі прагнуть у нас років до 80 працювати: стаж, категорія, за все йдуть надбавки, а дітям та онукам допомагати треба. Але Ліля успішно потрапила: місце звільнилося, оскільки її попередниця в канікули відійшла в інший світ.

Ліля, точніше – Лілія Анатоліївна у школі числиться вже 10 років, викладає біологію. Йшла у декретну відпустку, повернулася на своє місце, з донькою її тепер страхує свекруха, тому що в школі не люблять частих лікарняних, це незручно заміняти “біологічку” нікому.

Чоловік Лілі, працює у столиці вахтовим методом: 2 тижні його немає, 2 тижні вдома. І все б нічого, та тільки 2 роки тому, коли Ліля щойно вийшла з декрету, а чоловік тоді ще працював на місцевому комбінаті, родина переїхала з двокімнатної упорядкованої квартири до приватного будинку.

— Це була мрія її ненаглядного Льонечки, – продовжує Віра, – головне, мріяти він почав, коли вже квартира куплена була, але ні, не дуже було мужику в чотирьох стінах бетонної коробки, де вода, ванна, унітаз та інші блага!

Двокімнатну квартиру Ліля та Леонід купили за допомогою батьків з обох боків. У принципі і питання про те, купувати квартиру чи будинок не стояло: всі родичі живуть у квартирах, від господарства та сільського устрою давно відірвалися.

— Квартиру купили без боргів, – згадує Віра, – мені батьки віддали бабусину квартиру свого часу, а Лілі віддали всі накопичення.

— Більшість оплатили, виходить, ваші тато з мамою?

— Ну ні, я б так не сказала, – каже Віра, – свекри теж добре вклалися, приблизно навпіл вийшло, вони ремонт робили самі, самотужки і матеріалами своїми, квартира була вбита, зате  нам по грошах. Зробили, цукерку, я сестрі заздрила білою заздрістю, і ось, Льоня, розмріявся про те, щоб бути господарем свого будинку.

— Свій будинок, свій двір, свій сад, свій гараж, – мріяв чоловік Лілі, – хіба погано? Влітку шашлик, взимку у дворі гірку дитині влаштовувати можна. І гуляти він у дворі може один. Ненавиджу цю коробку. Прийшов із роботи, замкнув двері і сидиш, на стіни витріщаєшся.

— Свій двір, збиратися можна на шашлики, зелень вирощувати, дитині зручніше та просторіше, – переказувала батькам мрії зятя сестра Віри, – Льоня просто дуже хоче. І я спалахнула ідеєю, тихо, спокійно…

— Дочко, – умовляла мама сто разів подумати, – ти у своєму будинку жила? А Льоня жив? У квартирі прибрала, їжу приготувала, сміття дорогою на роботу викинула і все, справ ніяких. А у своєму будинку вони не закінчуються. Літній сад і город, взимку сніг. А ще ремонт.

Ти у квартирі про дах переживаєш? А ґанок і паркан тебе чіпають? Дурниця якась. Ніхто з вас двох у селі не мешкав, приватного будинку не нюхав, куди ви зібралися.
Свекри були такої ж думки.

— Ми вам із квартири цукерку зробили, а тепер її продавати? У будинку ремонту – дуже багато потрібно. Хто робитиме? Ти, Лілю, часто город копала? А садила та полола бур’яни? А ти відрізниш бур’ян від кропу?

— Відміню, спалахувала Ліля, – я вчитель біології, якщо ви забули.

Ліля з Леонідом надійшли по-своєму, квартиру продали, купили будинок на околиці. В принципі, будинок добрий. З газом, холодною водою, був у будинку теплий туалет, колонка та душова кабіна. Переїхали, сповнені надій та радості: збулася мрія. А далі почалися суворі будні.

— Льоня її тут же з роботи звільнився і на вахтовий метод перейшов, працює у столиці, – каже Віра, – казав, що так і грошей буде більше, і часу, щоб займатися домом, двором та садом. Але слова залишилися лише словами. Приїде з Києва та на диван.

— Я чи буду копати? Хоч би пішов подвір’я підмів.

-— Я втомився, дай хоч удома відпочити.

— Максимум, що Льоня робить, це сніг чистить взимку, коли будинки та город копає навесні, коли будинки. Ах, так, ще шашлик смажить улітку. Все, – розводить руками Віра, – поління, прибирання двору, фарбування паркану, посадки, плодові дерева – на сестрі. А у неї робота 5/2 та дитина. Ну, а дах підлагодити або паркан підробити він зовсім не вміє.

У сім’ї почалися скандали, а чия ж була мрія про будинок? Чому тепер Ліля має всім займатися?

— А ти теж хотіла, ти сама говорила, – дорікає чоловік, – я працюю в столиці, як віл працюю, гроші для сім’ї добуваю, а ти не можеш знайти того, хто паркан поправить?

— Гроші, які Льоня заробляє, – каже Віра, – у перерахунку на місяць – не такі й великі. Трохи більше, ніж у нас середня зарплата, якщо для всього наймати людей збоку, жодних грошей не вистачить. Та й не наймеш, щоб полоти та двір підмітати.

Ліля тепер і рада б знову продати будинок, купити квартиру, та щойно вона купить? Убиту хату, яку ще в ремонт треба вкласти? Та й Льоня проти продажу, а що? Його все влаштовує. У нього, як і планувалося: влітку шашлик, решта часу – диван. Сім’я вже на межі розлучення.

— Я знову в бетонну коробку жити не піду, – твердить чоловік.

— А я втомилася від цього будинку і нескінченних справ, – кричить дружина, – ти на дивані лежиш, а я займаюся всім іншим: чищу сніг, доглядаю город і двір, ще шукаю того, хто зробить те, що ти не хочеш, а я не вмію!

— І головне, – зітхає Віра, – розлучитися – не вихід, будинок продати і гроші поділити? А що купить сестра? Однокімнатну в кредит? Ось казали їй, Льоня б перегорів, якби тоді його сестра не підтримала.

Що скажете?

КІНЕЦЬ.