Вишня в нас біля хати, ну така рясна вродила. Знизу ми з онуками позривали. І наїлися досхочу і вареники не раз робила.

Трішки вище дочка з драбини зірвала, то я й у банки закатала, вже на зиму буде своє, без хімії. Залишилося на самому чубку. Та такі вони там красиві, як налиті. Шкода було дивитися, як шпаки ними ласують.

Все я ходила і нила дочці, що таке добро пропадає. Ось моя Надійка й додумалася, чоловіка в цьому плані використати. Я, якщо чесно, була щаслива, Остап в нас височенький, та й руки довгі має. Мав би добратися то тих вишень.

Взяв він банку зі шнурком, та й поліз по драбині, а потім і на саме дерево заліз.

Десь за хвилин п’ятнадцять сусідка, та що справа, Любка, з хати вийшла.

– Йой, Остапе, куди вони тебе лізти заставили? Ще впадеш, не дай Бог! Ось тоді твої дівчата будуть в голову чухатися.

Я щось відповіла Любі, щоб краще на своє подвір’я дивилася, а не на чуже обійстя заглядала. Теж мені, радниця знайшлася.

Та за пару хвилин з іншого боку сусідка визирнула.

– Остапе, злізай. Бо який ти, а яка та вишня. Не втримає вона тебе. Не настільки вам вже тих вишень треба, щоб на таке йти.

Я знову буркнула сусідці.

– Зень, ти десь йшла? Ось і йди. Он де, бачиш, твоя курка в моєму городі порпається, ось іди й забери, а не базікай лишнього.

А ж тут з хати моя мама, якій 95 років виходить з палицею в руках.

– Йой, Остапе, відчуваю, що ось-ось впадеш. Ну де так високо заперся?

І що б ви собі подумали? Не минуло й десять хвилин, як ми чуємо такий серйозний – гуп!

Позбігалися всі і моя мама з палкою, і Любка, і Зенька!

– А ми ж казали! А ми ж попереджали! То все, Остапе, твоя теща винна. Чого вона тебе туди відправила?

– Перепрошую, дорогі жіночки, якби не ваші балачки, то нічого і б не трапилося!

Дочка швидко автівку завела, і поїхали вони разом.

Вже тиждень, як мій зять з гіпсом ходить…

Ось така в нас вийшла життєва історія. Нема чого людині під руки дивитися. Хіба ні?

Джерело