А я пам’ятаю, як дочка мене нашвидкоруч просила підписати якісь документи, але я думала, що то стосується приватизації і ще вона з паями мала справу. Я ж і подумати не могла, що вона нашу хату продасть і виїде в Німеччину.

Лишилася я з нічим в тій Італії. Але саме ця історія з дочкою підштовхнула мене в обійми Франческо, якому я завжди відмовляла, бо в мене ж дочка, як я їй в очі подивлюся.

Іринка ж завжди мене винила в розлученні з її батьком. Казала, що скільки буде жити, ніякого мого чоловіка не прийме. Ось я і хвилювалася, хоча дочка вже й виросла.

А Ірина ось таке мені вчинила. Вже по черзі мої родичі телефонують і кажуть: що виховала, те і маєш.

Але я кращого для дочки хотіла, тому і на ті заробітки поїхала.

З чоловіком ми розлучилися, бо не зійшлись характерами. Дмитро хотів мати біля себе не жінку, а прислугу. Все я мала біля нього бігати.

– Іванко, подай шкарпетки! Іванко, чому борщ не надто гарячий! Іванко, чому крихти на столі! Іванко… Іванко… Іванко… і воно не закінчувалося.

Одного дня поставила в нашій історії жирну крапку і подала на розлучення.

А ось дочка цього мені пробачити не могла, бо який би тато не був, а він приносив хороші гроші і їй у всьому догоджав.

Але якщо дочку Дмитро любив і виконував любі її забаганки, то мені вираховував кожну копійку.

Гроші в нас були, але на “купці”, а я інколи не мала грошей на нові чоботи, і на шкарпетки одягала пакети, щоб ноги не замочити.

Ну хто б хотів такого чоловіка? Я і не жалію ні про що, тільки дочка так з цим і не змирилася, хоч спливло вже стільки води з того часу.

Коли Іринка була в одинадцятому класі, я поїхала в Італію на заробітки.

Легко не було, зрозуміють тільки ті, хто покидав рідну домівку в пошуках кращого заробітку.

Ось так я і опинилася на чужині.

Іринці було добре, бо і гроші були і мами не було, яка тата прогнала… вона ж сама в хаті ґаздувала.

Через деякий час до мене почав залицятися Франческо.

Я відганяла його, як могла, бо все в голові бурлили її слова, що не прийме нового мого чоловіка.

Я розуміла, що Іринка доросла, але я все рівно відчувала провину, бо розлучила її з улюбленим батьком.

І ось, будучи в Італії, я дізналася, що Іринка продала нашу хату і виїхала в Німеччину до своєї однокласниці і вже навіть працює там.

В Україні в мене нічого немає. Я не маю куди повертатися. Але я подумала, що це знак і відповіла взаємністю Франческо.

Всі родичі мені телефонують і питають, як так, чому я так дочку виховала. А я не знаю що відповідати. Так вже в мене склалося життя.

Тепер я не думаю ні про кого. Хватить. Я починаю жити життя заново – з Франческо!

Джерело