Зараз я навіть гадки жодної не маю, як мені у батьків ключ забрати від власної квартири. Це ж без суперечки, напевно, не обійдеться ніяк нам з цим розібратися. Але і так, як є вже жити складно. Батьки зовсім не відчувають ніяких кордонів – що мама, що тато мій.

Вони поводяться так, наче мені 12 років. Усюди намагаються заглянути, контролюють все. що можуть, в усе наше життя втручаються.

Мені зараз 38 років, я розлучена, виховую двох дочок-школярок, і зараз у мене в житті все добре: невеличка, але тим не менше окрема та своя власна, квартира, робота, цілком уже самостійні доньки, на яких вже давно можна покластися. Хоча, звісно, спочатку після розлучення з двома погодками довелося мені дуже складно.

І справилася з усім цим я, правду кажучи, саме завдяки своїм батькам: і з житлом допомогли, і в дитячий садочок дітей влаштували, і забирали, і на лікарняних сиділи, а з двома маленькими дітьми вдома місяці сиділа, коли вони занедужають бувало – такого працівника ніхто б тримати не став і це цілком зрозуміло.

А згодом почалася школа, перший клас, коли рано дітей відведеш, а в 12 треба вже потрібно забирати. І знову мама з татом прийшли на допомогу – водили, забирали, вчили уроки з ними, водили на гуртки. коли я не справлялася сама.

Тому з самого першого дня у мами з татом є дублікат ключів від моєї квартири.

І в моїй квартирі мама й тато відчувають себе абсолютно як у себе вдома. Приходять в будь-який час, відкривають двері, підкладають продукти в холодильник, які купують, перевіряють каструлі, можуть що-небудь приготувати – внучки млинчиків захотіли, наприклад, або вареників бабусиних смачних.

З одного боку, начебто батьки й допомагають. А з іншого боку – мені дуже хотілося б якоїсь поваги, чи що, до мого особистого простору: мама запросто відкриває шафи, перекладає на власний розсуд речі, розгортає пакети, читає папірці:

– А що такого? Це що, секрет? У тебе на комоді лежало, я взяла і подивилася, – впевнено завжди говорить вона мені.

Я як школярка хвилююся, що батьки надумають кудись полізти і знайдуть ретельно заховані мої особисті речі, які зовсім не призначені для чужих очей. Що буде – уявити важко. Я не звикла до такого, це ж не правильно. Вже й сама не знаю, що та де я можу покласти у власній квартирі.

Батьки не люблять, коли я говорю щось про чоловіків, вони не хочуть, щоб я пов’язувала з кимось свою долю, мовляв, з них і так досить, ледь впоралися з моїми проблемами, більше їм нічого не потрібно.

Раніше я, слухаючи подібні міркування, злегка морщилась, але не сперечалася – марна справа сперечатися з рідними батьками. Так, мама, добре, мама, звичайно, мама, ти права.

А останнім часом з’явився у мене хороший знайомий. Степан – чоловік розлучений, самостійний, цікавий. Про щось серйозне та плани на майбутнє поки говорити рано.

Але саме в зв’язку з появою Степана я вперше замислилася – треба якось виходити з-під контролю власних батьків. Це недобре, в стільки років сидіти вдома та слухатися маму й тата.

Допомогли у важкий момент вони мені дуже – дякую їм щиро їм і низький уклін за це, без них би тяжко довелося мені.

Але тепер я чудово справляюся і сама, допомога вже не потрібна, і, більш того, стає тягарем. Це не допомога, а контроль якийсь суцільний.

Ось елементарне запитання – спочатку хоча б як ключ від своєї квартири забрати у батьків? Як мені попросити той ключ?

Як попросити не приходити в гості в мою відсутність, не відкривати двері своїм ключем?

Для мене це дійсно виявилося великою проблемою, як забрати ключ від дому у своїх батьків. Ну просто навіть не знаю. Як сказати, щоб віддали ключі, щоб вони не образилися?

Джерело