Я вам кажу, я таке пережила, що ворогу не побажаєш. Тепер не знаю, чи розказувати про ту “знахідку” кумі чи промовчати

Моя сусідка, а по сумісництву подруга і кума, досить скупенька людина.

Ми коли разом хочемо організувати якийсь пікнічок, то все вона так обкрутить, що завжди “на халяву наїсться” і діти біля неї.

В неї завжди є якесь виправдання, а найголовніше, що вона сама дітей виховує, на свою вчительську зарплату.

Але це не правда, не сама, бо я знаю точно, що її колишній платить і аліменти і ще до них багато дітям виділяє, і одягає і взуває. Не кожен тато, що біля дітей живе, так про них дбає. Тому, я вважаю, що Олі ще з цим пощастило.

Просто ж моя Оля така, що в неї взимку снігу не допросишся.

Ще після останнього дзвонику я її зустріла на дорозі. Вона ледь не згорбилася, бо несла під пахвою десь з десять, а то і більше коробок цукерок. Діти ж несли квіти.

– Олю, бачу падає тобі одна коробка!, – посміхаючи сказала я кумі, натякаючи, щоб мені віддала.

Та подруга вдала, що мій жарт не зрозуміла. Я ж її знаю, тому на таку “доброту” від куми і не розраховувала.

Ось тому, коли в неділю моя кума з коробкою цукерок зайшла до нас до хати, я здивувалася.

– Овва! Невже наїлися?

– Ой, та діти таке не дуже їдять, а мені одній це ж з’їсти не під силу.

Я ж хотіла вже чайник на каву ставити, та й разом посмакувати тими солодощами, але за кумою прибіг молодший син і сказав, що Марічка, старша дочка щось з пальцем зробила і потрібно бігти додому.

Так і вийшло, що ті цукерки залишилися в нас не розпакованими.

Я їх положила в шафу, думаю, ввечері всі зійдуться, може й Оля прибіжить, та й поласуємо.

Але вийшло все геть не так. Десь годинка сьома в нас вимкнули світло. Ми спершу під ліхтарик грали в улюблену гру дітей “УНО”, а після діти захотіли щось солоденьке, ось я й згадала про ту коробку.

Ліхтарик вже ледь-ледь світив, бо сідала батарея. Чоловік роздав нам по три цукерки в руку, ми їли і мило спілкувалися. Я одну з’їла, а другу тільки до рота, як вона мені в руках розсипалася.

– Іване, посвіти но мені телефоном, бо дивись що я наробила!

Я ледь не отетеріла від того, що побачила… я вам кажу, як пишу, то вже зле стає. Виявляється, ті цукерки Оля бог знати де тримала, десь в сирому місці, і в тих цукерках вже завелись – черв’ячки.

Ось ми і наїлися “на халяву”. Вже тепер я буду мудріша.

Тільки не знаю, чи розказувати про ті “повзучі” кумі, чи промовчати, бо ще образиться.

Як би ви вчинили?

Джерело