У моєї дочки дуже плачевне становище, не може вирішити, що робити. А почалося все з того, що ще в інституті вона познайомилася з хлопцем.

Я їй тоді вже казала, що він їй не пара. Але вона мене не послухала, і вийшла за нього заміж відразу після закінчення інституту.

Хлопець був приїжджий, працював у якійсь торговій конторі менеджером. Заробляв, звичайно, небагато, але їм з дочкою вистачало на обіхідок, та щоб винаймати невелику квартиру.

Дочка моя теж влаштувалась на роботу за своєю спеціальністю. Так вони прожили рік, поки вона не дізналася, що в положенні.

Я не розуміла, як так можна, ні житла свого, ні стабільної роботи, ще міцно на ноги не встали, а наважилися на дитину.

Але тепер уже нічого не вдієш, що є, то є. У них з’явилася чудова дівчинка! Я часто приїжджала до них у гості, привозила речі для онуки, гарні продукти, вітаміни, для мене головне, щоби дочка та онука були здорові.

Так вони жили деякий час, не маючи великих проблем. Але незабаром мого зятя скоротили з роботи. Удома він сидів місяці зо два, доки платили.

Тільки коли перестали платити, почав шукати собі роботу. Пошуки затягнулися на пів року. Дочка його завжди виправдовувала, що, мовляв, він не пробивний, скромний, тому йому скрізь відмовляють.

Та не скромний він, а просто без будь-яких амбіцій, та й ліні забагато у нього. Нікуди його не брали, може ще й тому, що на запитання на співбесідах неправильно відповідає. Особливо на ті питання, які пов’язані із зарплатньою.

При питанні, скільки ви отримували на попередньому місці роботи, він відповідав, що багато, мені вистачало, а ви, скільки платити будете. А таке жодному роботодавцю не сподобається!

Донька, звичайно, отримувала декретні, їх вистачало лише на їжу, а за квартиру платити не було чим. Два місяці дочка у мене позичала гроші на оплату квартплати, а потім я почала давати вже просто так, адже віддавати їм всеодно нічим.

Я весь час дочці говорила, що їй і внучці, завжди допомагатиму, але її чоловіка порядком набридло забезпечувати. Почала її вмовляти, щоб забирала дитину і переходила до мене жити, а свого ледаря кидала.

Її кімната стоїть вільна, дитяче ліжечко туди поміститися, от і жили б, проблем не знали. Адже дочка не винна, що її чоловік не в змозі забезпечити сім’ю.

Він, якщо чесно, за весь цей час навіть жодного разу не привітав мене з днем ​​народження, а про маленький, символічний подарунок, або звичайний тортик, я взагалі мовчу.

Не до мене йому, у хмарах весь час літає. Дочка моя так жити вже не може, але й чоловіка не хоче кидати. Як, каже, дитина без батька зростатиме?

Дочка думала на роботу вийти, то знову боїться, що чоловік не зможе встежити за дитиною, та й декретні все ще виплачують.

Я, звичайно, як можу, дочці та онуці допомагаю, але я теж не можу забезпечувати дві родини. Все ж таки сподіваюся, що дочка надумає, і переїде жити до мене, а свого ненаглядного покине.

Я бачу тільки такий вихід! Чи я помиляюся?

КІНЕЦЬ.