Як далеко залишилися ті часи, коли моя сестра і я були нерозлучними.

У нас навіть був свій маленький рай – куточок у лісі за будинком нашої бабусі, куди ми тікали від усіх проблем. Але згодом життя розвело нас у різні боки, і ми стали бачитися рідше. Нещодавно в мене почалися неприємності.

Між мною та моїм чоловіком постійні конфлікти, а на роботі завал такий, що, думала, збожеволію. І одного разу, почуваючись на межі, я згадала про наше секретне місце і вирішила поїхати туди. Під деревами було прохолодно та тихо.

Я заплющила очі, намагаючись відпустити всі проблеми. І раптом почула шарудіння позаду.

– Ти? – Почула я голос сестри, що звучав так само здивовано, як і мій. Я обернулася і побачила її.

-Ти що тут робиш? – Запитала я.

– Просто… мені треба було перевести дух, – зізналася вона.

– А ти?

– Те саме, – посміхнулася я. Ми обидві сіли на траву, забувши про все на світі. Згадали дитинство, наші ігри та пригоди у цьому лісі.

Говорили про проблеми, ділилися переживаннями та розуміли, що, незважаючи на все, ми є одна у одної.

– Знаєш, – почала сестра, – іноді я думаю, що всі наші проблеми – це просто дрібниці, порівняно з тим, що ми маємо. Ми ж сестри. І ніщо не може розлучити нас. Я кивнула.

-Я також це відчуваю.

Незалежно від того, як далеко ми одна від одної, щось завжди тягне нас назад. Ми провели в лісі кілька годин, і коли поверталися додому, відчували себе оновленими та повними сил.

Сестринські узи справді нереально сильні. Це було підтверджено тим, що в найважчий момент нашого життя ми знову знайшли один одного там, де колись усе почалося.

КІНЕЦЬ.