Господи, адже я теж колись не почую більше мамин голос, і багато років мене ніхто не запитає про те, чи тепло я одягнена, не нагадає про шкідливі чіпси і колу, я більше не почуватимуся школяркою, я буду дорослою, настільки дорослою, що житиму без мами

«Та що таке? Другий раз на день. Так, мамо! Що знову?” Я обернулася. Жінка однією рукою намагалася закрити сумку, другою трималася за поручень у маршрутці, а телефон притискала плечима до вуха. Їй явно було незручно розмовляти – це було видно, але все одно мене «різонув» до серця тон, яким вона відповіла мамі.
І зовсім не тому, що захотілося засудити, а тому, що я впізнала себе. Сама була такою самою – не раз гарячково шукала в сумці телефон і також говорила: «Так, мам, що знову?», – а потім злилася і чекала, коли закінчиться ця несвоєчасна розмова.
Знову мене запитують, чи тепло я одягнена, чи купила таблетки, які по телевізору рекламували (про них сказали, що вони просто чудодійні), чи я пам’ятаю, що онукові не варто пити кока-колу і їсти чіпси.
Я сама знаю, які ліки купити, і я знаю про шкоду чіпсів та газованих напоїв. Я давно доросла, а ці розмови з мамою перетворюють мене на безглузду школярку, і це дуже злить.
Думала я так часто, поки одного разу на зупинці не побачила, як жінка, моя ровесниця, плаче, погладжуючи телефон. Я подумала, що вона «вбивається» так зламаним телефоном, так він начебто не з дорогих. Намагаючись бути тактовною, тихо запитала: — Вам чимось допомогти?
Жінка підвела очі і, вибачившись, сказала, що задумалася і забула, що на вулиці. А ще сказала, що їй уже ніхто не поможе.
— У вас щось трапилось? – продовжувала я співчутливо, тому що бачила – жінка явно переживала не через нісенітницю, і мені хотілося якось підтримати її. І вона розговорилася:
— Мами вже місяць немає, а я чекаю від неї дзвінка. Вона щодня о 8-й ранку дзвонила, питала про якісь дурниці. Я часом ледве стримувалась, щоб не накричати, особливо у вихідні (хотілося виспатися, а вона…).
Раптом жінка знову заплакала. У мене стислося серце, а вона продовжувала:
— Я ж знала, що вона прокидається дуже рано, годині о п’ятій, і три години терпляче чекала, щоб подзвонити мені, думала, про що запитати, щоб не роздратувати мене.
Я ж так дратувалася, що вона говорить про всяку нісенітницю! А їй просто треба було почуватися моєю мамою, як і раніше потрібною мені. Ну чому я цього раніше не розуміла?
Тут і в мене очі намокли:
—Господи, адже я теж колись не почую більше мамин голос, і багато років мене ніхто не запитає про те, чи тепло я одягнена, не нагадає про шкідливі чіпси і колу. Я більше не почуватимуся школяркою, я буду дорослою, настільки дорослою, що житиму без мами. А як без неї?!
Мороз пробіг по спині такий, що стукали зуби. Я тремтячими руками насилу знайшла в сумці телефон, набрала номер:
— Привіт, мамуль…
У голосі матусі пролунала тривога:
— Так, дочко! Щось трапилося? Ти що плачеш? Ну, як вона це відчуває?
Я ж так намагалася здаватися веселою. Поспішно сказавши, що все добре, спитала, як називаються пігулки, про які напередодні вона говорила, мовляв, забула, вилетіло з голови. Мама охоче повторила, а я, подякувавши, попросила її дзвонити частіше, а ввечері пообіцяла сама їй зателефонувати.
Жінка на зупинці подивилася на мене особливо тепло:
— Ви розумниця, а я ось… Завтра піду до храму. Там є улюблена мамина ікона. Коли я стою біля неї, чую маму.
І ось сьогодні ця розмова у маршрутці.
— Ні, люба моя супутниця, ваша мама не хоче «виносити» вам мозок. Вона і так дуже боїться вас зайвий раз потривожити, і їй зовсім не хочеться дзвонити через дрібниці, і сама того не знаючи, вона намагається знайти хоч якісь «важливі» причини для дзвінка – як може, як уміє, як виходить.
Тож у її голосі стільки тривоги. Вона дуже намагається показати вам, що не просто так дзвонить – у справі. Чи стала б вона просто так дзвонити?!
Та вона самотня і хапається за розмову з вами, як за ниточку, що тримає її на землі!
Дорогі дорослі діти, не поспішайте дорослішати!
Нехай ваші батьки ще довго будуть поряд з вами. А для цього їм часом всього й треба відчути, що вони, як і раніше, дуже потрібні своїм дітям.
КІНЕЦЬ.