Захотілося мені розповісти вам свою билину – інакше її не можу назвати. Бо гризлися ми за квартиру, як собаки за кістку.

Не знаю, чому у них так все заплуталося, здається всі адекватні, сучасні люди. Як можна було не знати, хто прописаний у квартирі, без бабусі тут же не обійшлося. А вона мовчала, бо прикидалася нетямущою.

Коротше, коли я був маленьким хлопчиком, то жили ми родиною у селі, у батьковій хаті. А от моя мамка була прописана у своєї матері у трикімнатній квартирі, де жив ще і її брат Борька. Життя у батьків не склалося, і вони вирішили розлучитися.

Подали заяву до РАГСу, і вважали, що заживуть тепер без будь-яких проблем. Будинок батько залишив нам з матір’ю, а сам пішов у прийми.

Приїхала якось мама до міста, міняти паспорт у паспортний стіл, а в неї й запитали, чому вона не виписалася з квартири?

Як з’ясувалося, за три місяці до цих шлюборозлучних перипетій, її брат Борис розміняв бабусину трикімнатну, на двокімнатну, ще й доплату отримав.

Бабуся дала своє добро, так, як квартира була приватизована на неї, а всі інші були прописані вже після приватизації. Маму просто ніхто про це навіть не повідомив, мовляв, вирішимо все самі.

Що зроблено, то зроблено – мати отримала новий паспорт, та поїхала до села. І пішли важкі сільські будні – з ранку до вечора, робота по господарству. Одного дня матері надійшло повідомлення від бабусиної сусідки з недоброю звісткою.

Мамі довелося екстрено виїхали до міста. Як з’ясувалося, наш Бориско взяв доплату за квартиру, та ще й позичив грошей, вирішивши свій бізнес замутити. А коли у нього з бізнесом не вийшло, просто зник.

А кредитори, звичайно, втрачати своє не захотіли, і почали вимагати гроші з бабусі. Від таких переживань, здоров’я бабусі не витримало, і вона злягла.

Мама намагалася все вирішити тихо-мирно, і ми стали жити у місті всі разом, бо бабуся склала на маму заповіт на квартиру, а на літо їздили до села. Через шість років бабусі не стало.

Ми відправили по ній поминки, і тут, як сніг на голову, з’явився Борис зі своєю пропозицією, поділити квартиру навпіл.

Він почав скандалити, та доказувати, що тут є його частка, що теж розраховує на материну спадщину, і буде оскаржувати заповіт, та ще вони  із сином і  прописані у квартирі.

Але з порога був відправлений у потрібному напрямку. Він пішов, і ми вважали, що назавжди. Але, не тут то було!

До нас приходили кілька разів якісь люди, та шукали Бориса. Одного разу, навіть мене затиснули у підворітні, про дядька запитували, навіть погрожували.

Я закінчив школу, і став збирати документи для вступу до інституту. Як з’ясувалося, що й досі у нас прописаний не тільки Борис, а і його неповнолітній син.

Свого часу дядько зійшовся з жінкою, і прижили вони дитину. Слава Богу, є закон, якщо людина довгий час не проживає у квартирі, її можна виписати без її відома. У нас були свідки, які могли це підтвердити.

Довелося нам брати гроші в борг, запрошувати адвоката, та починати позиватися до суду. Ми подали позов на Бориса та його сина.

Бориса то ми могли виписати, а от його сина ні, бо він неповнолітній. І тут на горизонті з’явився наш Борис, знову почалися чвари, адвокати та судді.

Вся ця катавасія тривала два роки та, в результаті, ми виграли справу! Тепер подаємо на приватизацію, не вистачало, щоб ще хтось у нас “з’явився” під шумок!

КІНЕЦЬ.