Ой, Іринко! Почекай на брамі, ми зараз вийдемо з Ніною, – сказала хресна. Я ще здивувалася, чому на брамі, чому в хату не гукає. Правда, не на брамі нас хресна приймала, а на гойдалці, що перед хатою встановлена. Винесла вона туди три куска чорного хліба, намазку з сиру моєї мами з часничком, і може з п’ять колечок ковбаски. – Та я не їсти до вас прийшла, а поговорити, як життя? Як Ніна? – В нас все добре! Аби не гірше, – відповіла хресна заметушившись. Коли я вже йшла, тітка почала виправдовуватися, чому нас до хати не запрошує. А за пару днів ми знов на її вулиці опинилися

– Ти вже в мене була недавно! Скільки будеш ходила туди-сюди?, – сказала мені хресна мама, коли я гуляючи з дочкою запитала, чи можна зайти “на чай”.

Мені так неприємно стало. То як сметани і молока в моєї мами брати, то прошу дуже, а як похресницю в хаті прийняти, то ні.

Я з міста всього на тиждень приїхала до батьків, бо в середині липня дочка їде в табір і треба підготуватися.

В тому ж селі де живуть батьки, живе і рідна сестра моєї мами. Господарства в неї немає і жодної курки по подвір’ї не бігає, бо не панське це діло.

Але з іншого боку подумати, для чого тітці Ларисі горбатитися на тих роботах, як рідна сестра раз в тиждень, а то і два, дає молочну продукцію сестрі.

В хресної є дочка на п’ять років від мене молодша. Працювати ніде не йде, бо роботи для неї немає. Я вважаю, що хто хоче найти, той найде. Але це не моя справа. За мої гроші вони не живуть, то я й не пхаюся.

Перші дні я з батьками час проводила, а потім забрели ми гуляючи з дочкою до хресної.

– Дай Боже здоров’ячка, хресна! А ми до вас на чай!

– Ой, Іринко! Почекай на брамі, ми зараз вийдемо з Ніною.

Я ще здивувалася, чому на брамі, чому в хату не гукає.

Правда, не на брамі нас хресна приймала, а на гойдалці, що перед хатою встановлена.

Винесла вона туди три куска чорного хліба, намазку з сиру моєї мами з часничком і може з п’ять колечок ковбаски.

– Та я не їсти до вас прийшла, а поговорити, як життя? Як Ніна?

– В нас все добре! Аби не гірше, – відповіла хресна заметушившись.

Коли я вже йшла, тітка почала виправдовуватися, чому нас до хати не запрошує.

– Ти знаєш, Іринко, в нас такі мурашки в хаті завелися. Я поприскала якимось спреєм і не хочу, щоб ви тим дихали.

Та я і не хотіла сильно йти, просто дивні вони люди. Дома мама сказала, що вони такі є, що в селі ні до кого не ходять з людьми не спілкуються ось і “здичіли”, як то кажуть.

Я про цю ситуацію вже й забула, як через пару днів я знову йшла її вулицею до своєї однокласниці. Хресна мене тільки побачила, то почала говорити.

– Ой, ви знову до мене? Та тільки ж були. Ну чого ходити туди-сюди? В холодильнику хоч шаром коти. Чим я вас пригощати маю з Ніною?

– Та я не до вас, хресна! Не хвилюйтеся. Я до Оксани, однокласниці своєї, бо вже завтра в місто їдемо.

Ось вам і погостювала. Я не розумію, чому моя хресна така. В селі багато людей, але вони одні таки “унікальні”.

Ну хіба ні?

Джерело