Коли з чоловіком колишнім разом жили, свекруха мало не щодня висловлювалася, що онук зовсім на їхню рідню не схожий.

— І колір волосся не наш, і ніс не наш, і очі дивні, ось і у вашій рідні нікого такого немає. Дивні справи. Ну я розумію, що діти можуть бути схожі не на батьків і не на дідів з бабусями, а на двоюрідну тітку, але тут зовсім і близько немає такого!

Я постійно нервувала. Чоловікові це теж було неприємно. Моя мама якось різко висловилася на цю тему, прямо спитала, а чого це сваха гундить? У чому вона невістку хоче звинуватити?

— Та що ти! – одразу на зворотний пішла, – Нічого такого я ж не кажу. Знаєш, скільки випадків, коли немовля могли переплутати!

Моя дитина зʼявилась на світ в провінційному маленькому містечку в районній лікарні, в дні мого перебування там, обстановка по немовлятам була така: до мене там були ще 3 жінки, в них були дівчатка, потім був мій хлопчик, слідом протягом 3-х днів ще 4 дівчинки і вже перед моєю випискою, ще у двох жінок зʼявилися хлопчики. Переплутати, як розумієте, нереально.

Та й не думала свекруха про підміну, просто язиком чухала. Від великого до мене кохання. Це саме кохання від матері чоловіка я відчула ще при знайомстві. Хоч і не жили ми з нею, але місто невелике, тягалася в нашу однокімнатну, подаровану мені бабусею квартиру, щодня.

— Ось моя донька зовсім не так робить, – це про готування.

— А у дочки моєї є таке правило: поки підлога не помиє на кухні та у ванній, спати не ляже, – це про прибирання.

Ну і після появи сина про несхожість. Дістала. Відразу в мене не вистачало духу, щоб її послати. Та й чоловіка не хотіла образити, та й молода була, з дитинства виховували, що старших треба шанувати.

Свята донька, сестра чоловіка, яка все робила правильно, незабаром після того як ми обзавелись дитиною з чоловіком забралася в Ірландію. В прямому сенсі. Там і квартиру здобули, там і залишилися. Підозрюю, що зять від мамо втік, гублячи тапки.

А ми з чоловіком довго залишалися на місці. Я не наважувалася продати спадкове житло та купити спільну квартиру у великому місті, а інших активів у нас довго не було. Прожили ми 6 років, коли синові було 4 роки розлучилися.

Прямо свекруха в розлученні не винна, але руку вона приклала, щоб мої стосунки з чоловіком погіршилися. Як же раділа мама чоловіка, коли ми розлучалися! Що вона синові казала – не знаю. А мені висловилася прямо:

— Я щаслива! Я завжди знала, що ти й мізинця мого сина не стоїш! І ще розібратися треба, від кого внук, на нас він зовсім не схожий!

Тут, не пов’язана більше жодними моральними обмеженнями, я свекруху послала смачно і давно заготовленим маршрутом. Який бруд вона по місту лила після розлучення – згадувати не хочу. Чоловік аліменти платив, з сином спочатку рідко бачився, потім і зовсім перестав через обставини, що склалися, а свекруха онука з життя викреслила: не їх же хлопчик і крапка.

Життя склалося і в мене, і в мого колишнього чоловіка. Я продала житло, переїхала до обласного центру, там купила спочатку кімнату, потім однокімнатну, потім двокімнатну квартиру. Працюю, заміжня, дітей більше немає.

Син виріс йому зараз 23 роки, вивчився в інституті. Коли я була одна із сином, було важко. Дякую моїм батькам, допомагали чим могли. Потім я на ноги встала, тепер я допомагаю батькам.

Колишній чоловік познайомився після розлучення з іноземкою, поїхав. Зараз він мешкає в іншій країні, дуже далеко, в Аргентині. Виховує доньку дружини від першого шлюбу, є й рідна дочка, яка не розмовляє українською.

Син мій у дитинстві часто гостював у бабусі та дідуся у рідному містечку. Зрозуміло, колишня свекруха бачила онука на вулиці, живе вона від моїх родичів близько. Але принципова мама до онука навіть не підходила, що вже казати про те, щоб купити гостинці, привітати з іменинами, подарувати іграшку.

— А що мені цей хлопчик? Я завжди сумнівалася, що мій син причетний до нього. Він не захотів робити тест на батьківство, а шкода. Аліменти платить, а міг б не платити, на чужу дитину, – доносили нам сусіди.

Батьки в мене вже люди похилого віку, дорослий онук – їхня допомога і відрада, він намагається їх відвідувати чи не кожні вихідні. Син завжди знав, що має ще одну бабусю. Ну, є і є. А тут якось приїхав від моїх батьків і каже:

— Уявляєш, поки я був у бабусі з дідом, прийшла вона!

— Хто? – Я не зрозуміла про що і про кого мова.

— Ну друга бабуся, та, яка татова.

Я здивувалася, почала розпитувати і сина, і маму вже потім.

— Прийшла, – розповідала мама, – соплі-сльози до колін! Вибач, онучок! Уявляєш?

Свекруха шумно каялася, нарікала на те, що життя її з рідним онуком розвело. Ага, життя. Поволі випитувала, як живе онучок, на кого навчався, ким працює. Скаржилася:

— Дочка далеко, приїжджає раз на кілька років! А син заліз ще далі. Нікому я стара не потрібна, нема кому допомогти і підтримати. Ось адже прийде мій час, навіть квартиру заповідати нікому.

— Не будь дурнем, – попередила я сина, – квартиру вона швидко знайде комусь заповідати. Заради спадщини донька з онуками та з Ірландії прикотять. Що їй треба? А ось побачиш, грошей треба. Допомогу треба. Ти ж дорослий, працюєш.

Син у мене виріс порядним. Бабця на жаль натиснула, він і “поплив”. Дивлюся на це, і все в душі перевертається. Якщо мої батьки намагаються онуку грошенят підкинути зі своїх пенсій, подарунок якийсь зробити, то колишня свекруха тільки тягне: то ліки нині дорогі, то вона, чи бачиш, забула, який він на смак, дорогий сир.

— Хіба мені по кишені такі делікатеси, – і зітхає.

Син зізнався, що час від часу дає бабці трохи грошей. А мені прикро. Вона знати його не хотіла. Має доньку, син міг би якось допомагати, а вона з онука гроші тягне. Я йому говорю: треба щось думати з майбутнім житлом, відклади гроші, доки живеш у родині.

А бабуся іншу пісню співає:

— Відійду з цього світу, квартиру мою продаси і купиш собі житло, до чого тобі відкладати? Живи, поки молодий.

І при цьому не соромиться із онука то 5 тисяч взяти, то 3. Триває це вже рік.

— Мені її шкода, – пояснює син, – у бабусі з дідусем є ти, я, моя тітка з сім’єю, а в неї немає нікого. І допомогти їй нема кому.

А мені не шкода, я вважаю, що колишня свекруха заслужила на те, що має.

Ось що робити?

Дивитись і чекати, коли у сина очі розплющяться?

КІНЕЦЬ.