Ми з Микитою одружилися трохи менше 3-х років тому. У чоловіка є і мати, і тато. У мене тільки мама і та далеко живе.

— Добре, що чоловік із повної сім’ї, – сказала моя мама, – дивишся, свекруха буде менше у ваше життя носа пхати. Гірше, коли чоловік у своєї мами – єдиний родич і їй, треба лізти до молодих, та сина від дружини тягнути.

Маму я розумію: свого часу вона не зжилася саме зі своєю свекрухою, моєю бабусею. Жили разом, бабуся невістку вважала загарбницею, врешті-решт мама від батька пішла. Про мене благополучно забули колишні родичі. Нагадувало про батька лише те, що аліменти надходили до моїх 18 років.

Але моя свекруха була зовсім не така: м’яка, яка розуміє, дуже делікатна. Та й жити ми з чоловіком одразу стали окремо, квартиру винайняли. Усіх свекрух на світі мені заміняв чоловік свекрухи, батько Микити.

— А чого окремо? – заявив Василь Ілліч, коли ми ще перед розписом озвучили свої плани.

— Жити треба всім разом, у нас квартира велика. Та й потім, а як ти, невістка, хотіла? Молодша жінка в будинку споконвіку найбільше працювала, а ви зараз хитрі, вам батьки чоловіка не указ?

Я б визнала цю тираду жартом, грубуватим жартом, але бачачи, як занервувала свекруха, зрозуміла – свекор “віщає” всерйоз. На щастя, Микита і сам не горів бажанням жити з батьками, ми пішли.

— А що тут у тебе?

– Василь Ілліч приїхав увечері до нас у квартиру.

— А де борщ? Так і знав, що ти баба лінива. Ну і що, що ви із сином обідаєте на роботі! Ось я в гості прийшов, а чим ти пригощатимеш мене?

— Моя дружина не баба, – відрізав Микита, – і гості – це ті, кого звуть, а ти сам прийшов. Будь ласка, дзвони перед візитом.

—Ти мене ще повчи, – прокричав свекор, але візит свій завершив, кинувши на прощання, — Я б своїй Надійці в житті не спустив би відсутність обіду! Ну і що, що невістка працює. Дружиною стала? Будь ласка дзигою крутитися треба, але будинок потрібно підтримувати постійно в господарському ладі.

— Достав, – процідив чоловік крізь зуби, зачиняючи двері за батьком, – не розумію, чому мати з ним живе? Він усе життя так, а вона терпить і повчання його безглузді, і вимоги, і образи.

На щастя, Василь Ілліч майже перестав у нас бувати після серії скандалів із сином. А от свекрусі я завжди була рада. Вона приходила попередньо зателефонувавши, все намагалася принести щось смачне, питала, чим мені допомогти і було видно, що вона у нас відпочиває душею.

А потім лунав дзвінок свекра і мама чоловіка похмуро збиралася додому. Я до неї в душу не лізла, порад не давала. Тільки спитала у Микити, чи не б’є свекруху його батько.

— Не б’є, – пробурчав чоловік, – тільки від цього не легше. Словами теж можна так розчавити – мама не журись.

— Ти – ніхто і звати тебе ніяк! – докоряв маму чоловіка свекор, не соромлячись гостей.

— Давай, ага, у 50 років почни життя з чистого аркуша. Куди підеш? Під паркан? Квартира моя, спадкова, на дачу я заробив. Іди, на всі 4 сторони чи роби, що кажуть.

Свекруха заминала все, з посмішкою, що вибачається, і …залишалася жити з чоловіком далі.

— Ну і що, що в неї 7-й місяць! – вимовляв чоловікові батько наступної весни.

— Картоплю садити, може, зможе! Як це, вже давно заміжня, а на дачі нашій ще пальцем не ворухнула?

А чому має ворушити? Та й чоловік мені не дозволив би. Він поїхав до батьків на дачу без мене.

— Якщо не поїду, то він мати зовсім заклює. Даремно мені не потрібна ця його картопля, мені маму шкода.

Наприкінці липня у нас зʼявилась дочка.

— Тьху, – вилаявся свекор замість привітання телефоном, – Чоловіка не могли зробити чи що?

Зате свекруха вдавалася практично щодня: повозитись із онукою, мені допомогти. Вона працювала вчителькою початкових класів, тож по обіді була вільна.

— Колись хотіла піти на іншу роботу, де платять більше, – говорила мама Микити, – але Вася різко проти був. Сказав, що не потерпить, щоб я працювала в чоловічому колективі, та й вечеря вдома повинна чекати на чоловіка, а не чоловік – на вечерю, коли дружина приходить зі своєї роботи.

За годину до повернення чоловіка свекруха бігла додому, побоюючись скандалу.

— Бідолашна, – жаліла сваху моя мама, – краще вже одній, ніж з таким. Але куди вона піде? На її ставку квартиру не винаймеш. До речі, я тут дізналася, що твого батька не стало рік тому, а тепер і моя колишня свекруха хворіє. Сама зателефонувала, просила, щоб я прийшла, натякала, що якщо я за нею доглядатиму, вона мені свою двокімнатну квартиру заповідає. Вибач, але я відмовилася.

— Правильно, – кажу, – навіщо, не треба. Ти ж у мене поважаюча себе жінка.

А за кілька місяців мене розшукав нотаріус з мого рідного містечка: бабусі не стало, розпорядитися житлом вона не встигла, а я була єдиною спадкоємицею.

— От і добре, – зраділа за мене мама Микити, – зайвої квартири не буде.

Ми продали мою квартиру позаминулого травня. Уклали з Микитою шлюбний контракт і я купила однокімнатну в Києві на своє ім’я. У серпні ми переїхали. Свекор знав, що ми змінили місце проживання, але не знав, що живемо у моїй квартирі. А наприкінці минулого серпня він зателефонував:

— Ви картоплю збираєтеся приїжджати викопувати? Немовлям вже не прикриєшся. Давай, збирайтеся та приїжджайте. Куди дитину дінеш? У борозні посадиш і нічого з нею не станеться. А як раніше баби у полі працювали?

— Я не баба, – говорю, – і не смійте зі мною в такому тоні спілкуватися!

— Бач ти! – Здивувався свекор, – Не баба! Сидиш на шиї мого сина, не працюєш! Він і за квартиру платить, і годує тебе, і напує. Що ти сама зуміла? Дитину тільки вилупити? А кажеш не баба!

Копати картоплю не поїхав навіть Микита. Бо того ж вечора до нас прийшла свекруха. У сльозах та з речами. Виявилося, що Василь Ілліч почав обурюватися мною, дармоїдкою і тим, що мама чоловіка мені нічого не каже, не вчить, на істинний шлях не наставляє, а свекруха візьми, та проговорися, що живемо ми в моїй квартирі і між нами з Микитою – шлюбний договір.

— Сказав, щоб я йшла на всі 4 сторони, – плакала свекруха, – що я його зрадила, раз правду відразу не сказала.

Микиту розбиратися з батьком я не пустила. Та й що з того? Як свекруха повернеться до свого, довбаного на всю голову, чоловіка? Квартира його спадкова. А ось дача…

— Що ти, не буду! – замахала свекруха на мене руками вранці, коли я запропонувала мамі чоловіка подати на розлучення і на поділ майна.

Але мені вдалося її переконати. Зі скрипом, зі скандалами свекра, що рвався до нас, розібратися з “нахабною” дармоїдкою, яка все життя сиділа на його шиї, а тепер розлучитися надумала. Навіть поліцію доводилося викликати.

За підсумками все склалося так: свекруха пішла в декрет замість мене. Дачу продали та гроші розділили, ще відсудили у свекра половину машини, але він одразу віддав мамі Микити її вартість грошима.

Свекруха живе в моїй однокімнатній квартирі, а ми, вклавши гроші від свекрухи «дачної» частки, взяли  двокімнатну. Зі свекром ми не спілкуємося, як він живе – не знаємо. Останнє, що чули від Василя Ілліча:

— Дурочка стара, пішла на поводу у невістки-нахалки! Вона у всьому і винна, без неї жили чудово! Чужим людям спадщину залишу, ні копійки вам не дістанеться.

Чи не дістанеться? І чудово, хоч, я від бабусі по батькові теж спадщини не чекала.

— Як добре, мені вперше в житті так спокійно, – каже свекруха, – а завтра субота? Ой, а лишіть мені внучку, відпочиньте самі, сходіть кудись?

Свекруха вважає, що Микиті пощастило зі мною. І їй самій теж, інакше жила б і досі з таким тираном і мучилася. Сама б вона нізащо не наважилася зробити те, що зробила, не підтримай її син та невістка.

КІНЕЦЬ.