А що до мене онучок не ходить? Він же в мене єдина пам’ять про сина залишилася, – дзвонила мені Ірина Миколаївна час від часу, – забув бабусю зовсім, скажи йому, я скучила.

Моєму синові 17 років. У рідної бабусі він не був майже рік. І взагалі-то, Ірина Миколаївна мені колишня свекруха. У шлюбі з її сином ми були цілих 3 роки, а розлучилися, коли Максимові моєму було неповних 2 роки.

Чому розлучились?

Все дуже просто: колишній чоловік не любив працювати, любив проводити час із друзями та закласти чарку теж дуже любив. Ми з ним зустрічалися 4 роки, потім була його служба, а я чекала, потім він прийшов і ми одружилися, тільки ось виявилося, що в сімейному житті – це не мій пасажир.

Розлучалися зі скандалами і лайкою, всяке було: погрози з його боку накласти на себе руки, погрози, що я нікому не дістануся. Зрештою все вляглося. У мене своє життя, у колишнього чоловіка було своє. Аліменти? Не смішіть мене, колишній, якщо й працював, то дуже недовго і рідкісні аліменти були малесенькими.

Перші роки після розлучення ми навіть не спілкувалися. Особливо зі свекрухою та любила повторювати спільним знайомим, сподіваючись, що її слова донесуть до мене, що в неї ще будуть онуки, син у неї – завидний наречений, з квартирою та власним будинком.

У свекрухи двоє дітей: мій чоловік та його старший брат. Вони від різних батьків. Квартиру, в якій ми з ним жили, він успадкував від дядька, будинок – від рідної матері. Але, як показав час, навіть будинок і квартира не роблять чоловіка завидним нареченим, якщо у нього поганий характер та схильність до зеленого змія.

Жодна з жінок, яких колишній чоловік приводив до будинку, не могла жити з ним довго. Збігали. Хтось від його залежності, хтось від його куркулів. Жодних інших онуків від молодшого сина у свекрухи так і не сталося.

Як я жила усі ці роки? Нормально жила. Спочатку у мами, потім у роботу кинулась, кредит взяла, сина ростила.

У мене були спроби збудувати стосунки, але теж не дуже зросталося. Виняток – останні кілька років, я зараз живу з порядним чоловіком, все гаразд. Але не про нього.

Років 7 тому колишній, який живе зі мною в одному невеликому містечку, раптом згадав про те, що має дитину. Та й яка краса: синові було вже 10 років, вилитий тато зовні, спортивний хлопчик, відмінник у школі.

Почав Максим спілкуватися з батьком і зрідка з бабусею. Не сказала б, що колишній чоловік кинувся утримувати сина, ні з чого йому було. Але коли він з дитиною зустрічався, намагався не пити. Свекруха теж почала про онука розповідати всім подругам та знайомим із гордістю:

— Наша кров, відмінник! Весь у тата.

Я, коли це чула, плювала через ліве плече, не треба мені такого “всього в тата”, але зустрічам не перешкоджала, хлопчикові теж хотілося мати батька. За ці роки свекруха подарувала онуку 2 рази по 500 гривень, коробку цукерок, футболку та крем для гоління.

Ну, з паршивої вівці, як то кажуть. У гості син мій до неї ходив, бабусині пиріжки їв.

Два роки тому син прийшов додому від бабусі, а червоні очі. Так я дізналася, що колишній чоловік серйозно хворий. Слідом і свекруха подзвонила:

— Допоможи, у тебе зв’язки є, домовся, не чужа ж людина, у вас дитина спільна.

Я домовилася, колишнього поклали на обстеження у хорошу клініку в Києві, діагноз був уже дуже невтішним, але лікувати взялися.

Без особливої ​​надії на успіх, але взялися. Ми живемо під столицею за 80 кілометрів, свекруха машини не має, її старший син у Рівному живе, а я на колесах.

— Відвези, привези, навідайся, привези до нього Максимка, нехай порадіє (плак-плак), нехай у вас життя і не налагодилося, але він одну тебе і любить. Шкода, чи багато йому ще залишилося?

Пошкодувала. Провідати його справді не було кому. Друзі – такі самі. Тож я виділяла час, возила до колишнього чоловіка то колишню свекруху, то сина, то просто передачки. Він із лікарень виходив усе рідше і рідше, а я їздила.

У мене вже було своє особисте життя, мій чоловік не заперечував. У мене були змішані почуття: жалість до людини, яка злила своє життя, жалість до сина, який переживав за батька. Всього потроху.

Рік тому колишнього чоловіка не стало. На поминках ми з Максимом були. То був концерт. Свекруха голосила:

—Тільки онучок мені на втіху і залишився! Добре, хоч він у мене є, все тепер йому.

У той момент, я не думала навіть про це «все йому». У мене двокімнатна квартира, у мами однокімнатна, живу у двокімнатній квартирі у свого чоловіка, заробляю сама і дуже непогано. А потім уже, місяці через два мама каже:

— Макс ще неповнолітній, треба вам йти до нотаріуса і вступати у спадок, нехай зі свекрухою на двох, але все ж таки, чого власність втрачати.

Я подумала: мама має рацію. Подзвонила свекрусі, сказала, що думаю про те, щоб Максимові почати оформлювати спадщину за батьком. І почула:

— Здуріла! У спадок? А яка тобі спадщина? Ти – колишня дружина. Максимові? Мій син його і знав лише кілька років. Ось не розлучилася б, дивишся і була б тобі спадщина, а так ні!

Виявилося, поки я з передачками та сином у лікарню до колишнього їздила, до нього старший брат приїжджав здалеку. Таємно, щоби ми не зіткнулися. І мій колишній дарчу на все майно зробив на свого брата. В того ж діти. І навіть свекруха старшому синочку свою квартиру подарувала, а то не дай Бог дістанеться Максиму по праву.

І ніхто, включаючи хворого колишнього, що проливав сльози про те, як шкода йому не дочекатися дорослішання єдиного і ненаглядного сина, колишню свекруху, яка голосила, що онучок – її єдина пам’ять про синочка молодшого, не сказав, що цьому єдиному синові та онукові нічого не залишать. .

На власність начхати. Ставлення набагато важливіше. І те, що я почуваюся простодушною ідіоткою. Пожаліла колишнього чоловіка заради сина, а він його не пошкодував. Права я чи ні, але хлопчик у мене вже великий і розумний, таємниці про його спадок я робити не стала, розповіла як є.

— І пішли вони всі… – сказав син і вирішив, що як до нього, так і він.

І ось бабуся дзвонить, а онук трубку не бере. І в гості не йде, і при зустрічі відвертається та вітатися не хоче. Як так?

— Рік скоро, – казала мені колишня свекруха, – поминки збираю, а Максима не буде, соромно, що люди скажуть.

— А Ви, – ​​відповідаю, – розкажіть людям, як Ви з сином онука без спадщини залишили, дивишся, зрозуміють, чому онук із Вами знатися не хоче.

— Меркантильна ти і онука мого таким же виростила!

А хіба я в чомусь неправа?

КІНЕЦЬ.