Чоловік зовсім не допомагає в побуті, тому що “ну, ти ж у декреті, що тобі весь день робити”

Чоловік зовсім не допомагає в побуті, тому що “ну, ти ж у декреті, що тобі весь день робити”. За його логікою, немовля спить двадцять чотири години на добу, не забруднює пелюшки та не хоче їсти.
А я харчуюсь батарейками, тому теж завжди маю бути сповнена енергії та все встигати на підвищених швидкостях. Це ж так просто, це не проблема!
Свекруха ще постійно на цю тему мозок клює. Мовляв, ти вдома, ти в декреті, чому тобі ще чоловік має допомагати, ось мені ніхто не помагав!
– Що там у тебе за такі турботи з дитиною? Він зараз як кульок – куди поклала, там і взяла! Поки спить, ти можеш і прибратися, і поїсти чоловікові приготувати! Не розповідай мені, що тобі складно, в мене теж дитина була, знаю, як це!
Звичайно, з такою підтримкою чоловік навіть не думає мені допомагати і якось змінювати свою думку. У нього все добре, крім того, що ледача дружина не готує різносоли щодня і не намиває підлоги.
До появи дитини такої проблеми не було. Ми обидва працювали, обидва й ділили домашнє господарство. Я за своєю наївністю думала, що він розуміє, як важко з дитиною, але натрапила на стіну нерозуміння, яке підігрівається свекрухою.
Але тут я потрапила на два тижні до лікарні, залишивши чоловіка з дитиною. Забирали на швидкій, тому я навіть з мамою не встигла домовитися, а зі свекрухою спілкуватися щось не хочеться.
Чоловік залишився з дитиною. Я не чекала, що він приїжджатиме до мене, бо розуміла, що з немовлям на руках не до поїздок, а свекруха помічниця тільки на словах.
Після повернення додому на мене чекав повний хаос. Купа брудної білизни, гори посуду, в холодильнику порожнеча, коротше, у квартирі чорт ногу зламає.
А чоловік починає мені скаржитися, як йому було тяжко. Та не може бути! А що таке сталося? Дитина ж – це так просто, де поклав, там і візьмеш, а поки вона спить можеш відпочивати.
– Він увесь час кричав, я вже забув, коли нормально спав! І завжди треба було міняти йому підгузки! А ще він мені весь одяг забруднив! – скаржився мені чоловік, наче це не я пів року з цим щодня стикалася.
Але висновків чоловік не зробив жодних. Навіть після того, як все випробував на своїй шкурі. Все зводив до того, що я жінка, у мене це все в крові, жодних проблем я не повинна відчувати.
А трохи пізніше я зрозуміла, чиї слова він мені повторює. Дзвонила свекруха, спитала про онука, а потім знову полилися претензії.
Я їй кажу, що її синок щось не впорався з дитиною – “кульком”, відповідь була цілком для цієї дами очікувана.
– Йому важче було, бо він чоловік, тож ти не порівнюй!
А чому йому було важче? Йому хоча б мозок ніхто не виносив на тему безладу у квартирі та “знов макарони”. На роботі взяв відпустку власним коштом, із турбот – лише дитина. Де він перенапружився?
Чим довше думаю над цією ситуацією, тим більше хочу поїхати до мами. Дістало це знецінення. Я навіть з дитиною примудрялася якийсь порядок підтримувати і їсти готувати, а він один раз перед моєю випискою не зміг напружитися, щоб лад навести.
Ще й розповідає, що мені це повинно даватися легше. Я що, робот? Я теж втомлююся, хочу спати та лежати пластом, бо руки та поперек відвалюються. Але ж кого це хвилює. Я ж жінка, мені ж простіше…
КІНЕЦЬ.