Дочка образилася на мене, другий тиждень навіть не дзвонить, а від зятя я навіть і не знаю, що ще можу на свою адресу почути, – бідкається подрузі Олена Павлівна.

— А xого ображатися, не розумію! Якби вони тобі якось матеріально допомагали, чи запропонували викупити в тебе цю дачу. Але ні, вони сподівалися, що в них все буде.

А що? Дача доглянута, облаштована. Скільки ви з  чоловіком туди праці вклали! Добре ж отримати такий ласий шматок на халяву, правда? – киває подруга. – Ні, Олено, продала і продала. Зробила як тобі зручно та правильно.

Олені Павлівні 65 років, вона давно вже на пенсії, трохи більше року тому не стало коханого чоловіка, з яким вони були разом із 17-ти років і у шлюбі прожили майже 45. У пенсіонерки є двокімнатна квартира, чоловік свою частку ще при життя оформив на дружину.

Дочці батько, знову ж таки, ще за життя подарував двокімнатну, що дісталася йому від його покійних батьків. Жанні, так звати дочку, зараз 42 роки, заміж вийшла 17 років тому, ось перед весіллям батько і ощасливив її подарунком у вигляді нерухомості, тож квартирне питання Жанни давно вирішене.

— Напевно, донька сподівалася, що і я вчиню так само – обдарую її своєю спадщиною, – каже Олена Павлівна. – А я віроломно їм сама розпорядилася.

Дача, а мова саме про неї, це будинок за містом, що належав батькам Олени Петрівни, їх давно немає на світі, заміж її видали та пішли один за одним. Будиночок на добрій ділянці, але до того, як чоловік Олени Павлівни не зайнявся ним, він був в незадовільному стані.

— Чоловік цю дачу фанатично любив, – згадує з сумом жінка.

– Скільки ми з ним сварилися через неї. Я молода була, проживши дитинство та юність на землі, я мріяла про квартиру, не хотіла займатися посівами та посадками, а він – навпаки. Кожен вільний день там проводив, кожну вільну копійчину туди прагнув вкладати.

І знаєш, років через 10 тільки після нашого весілля я дачу “розкуштувала”. І те, як приємно проводити вихідні на природі, і шашлики посмажити з друзями, і навіть квіточки самій виростити.

Але, як зазначає Олена Павлівна, “розкуштувала” вона принади дачного життя вже тоді, коли будинок став зручним та комфортним: чоловік провів газ, воду, облаштував санвузол у будинку, потім з’явилися прибудова, тераса, літня кухня з мангальною зоною. Чоловік сам обробляв землю, залишаючи дружині тільки клумби: сіяв газон і доглядав його, займався вирощуванням овочів і доглядав сад.

Жанна від поїздок на дачу була далеко не в захваті: комарі та ще й батьки намагалися привчити доньку до праці, хоча б у хаті щось робити. Олена Павлівна згадує, що викручувалась донька з віртуозною фантазією. Років із 15-ти на дачу стабільно їздили без неї, залишаючи її в місті, якби це не відпустка, чи залишаючи її на свекруху, якщо збиралися місяць пробути на дачі.

Нічого не змінилося і після заміжжя Жанни. У той період у чоловіка почалися неполадки з автівкою, а у зятя дошлюбне авто було, так було не допитатися, щоби молоді щось привезли або відвезли на дачу батьків. Зрештою, батьки розкрили заначку та купили нову машину. І то дочка губи надула: чому не їй грошей дали. Вголос, щоправда, нічого не було сказано.

—  Потім, звичайно, інтерес у Жанни до заміського будинку прокинувся, – посміхається Олена Павлівна. – Коли онука з’явилася, краса ж, коли можна до бабусі з дідусем дитину відправити під гаслом: “Чого їй влітку в місті сидіти”. Ну, ми з чоловіком брали дівчинку, а допомоги вже не просили, набридло клянчити.

А ще Олена Павлівна з невдоволенням дивилася на те, як дочка та зять розпоряджаються грошима: житло є, дитина тільки одна, обидва працюють, а за душею ні копійки накопичень. Усе витрачається: на вбрання, відпочинок, на посиденьки та святкування у ресторані. Думки свої тримала при собі, вони з чоловіком навіть після виходу на пенсію примудрялися трохи відкладати.

— Але все, що нагромадили, пішло, – розводить руками Олена Павлівна.

– Чоловік останні два роки хворів, а я намагалася його лікувати. Ну так, після довгих умовлянь бодай хворого батька пошкодувати, зять на дачу їздив, косити траву, зібрати яблука, щось привезти звідти. Але ж без нашого догляду все занепадало, а куди з такою болячкою чоловік поїде? А я від нього куди?

На превеликий подив Олени Павлівни, після того як не стало її чоловіка, дочка і зять почали частіше просити в неї ключі від заміського будинку, щоправда, приїжджали вони туди на відпочинок: шашликів насмажити.

— Нічого не скажу, залишали за собою все прибраним, зять міг траву покосити, щоб їм зручніше було, – каже жінка. – Але більше нічого. А в мене однієї сили немає, їздити автобусом я вже не можу, а машину не вожу. І потім це чоловік усім займався, а я при ньому. Та й, щиро кажучи, після нього в мене й руки не лежали там щось робити.

Поступово до Олени Павлівни прийшло рішення: дачу треба продати, одній їй вона зовсім не потрібна. Гроші теж мали значення: хотілося відкласти щось на старість, після чоловіка все пішло на лікування, не завадило б зробити ремонт у квартирі, оновити щось із техніки та меблів та з’їздити на відпочинок.

— Це чоловік морів не любив, я часто навіть з подругою їздила відпочивати, а я навіть не проти курортного відпочинку.

— І вірно. І потім, а чого виправдання шукати? Вирішила і вирішила, ти доросла людина, звітувати не зобов’язана.

Але, як виявилося, Олена Павлівна мала відзвітувати. Перед дочкою та зятем. Одного дня Жанна заїхала до мами за ключами від дачі і не отримала їх, почувши, що днями угода відбудеться, все на дачі вже прибрано, частково роздано сусідам та друзям Олени Павлівни.

— Як подаси? Ти що? А зі мною поговорити перед цим? – обурилася дочка.

– Я на цій дачі виросла, там мої бабуся з дідом жили, там мій батько все робив, а ти й слова не сказала? Ми з чоловіком так раділи, що у нас із ним є дача. Так, не смійся, ти молода теж не хотіла нічим займатися, а потім настав час. Ось і я дожила до цього моменту.

— Твої бабуся та дідусь, яких ти не пам’ятаєш, там справді жили. І робив усе там твій батько, мій чоловік, тобто. Але дача завжди була моєю. Ви з чоловіком туди останніми роками тільки їздили і те – відпочивати. А я вирішила продати свою власність, чому я мала з тобою говорити?

Ти викупити у мене дачу хочеш? Не питання, скасую угоду, продам вам. Грошей у вас нема? Жанночко, які тоді питання? Мені ці гроші потрібні, а сил займатися дачею немає, от і продаю. Я зараз без грошей залишилася, з однією пенсією.

— Нормальні Ви …

– Зателефонував увечері зять.

– Лихо. А нам тепер збирати, кредит брати, дачу собі іншу доглядати? Жанна ридає, праця її батька в чужі руки переходить, хоч би про це подумали.

Із зятем Олена Павлівна розмовляти не стала. Дочка більше не дзвонить.

А ви що скажете? На чиєму боці в цій ситуації?

КІНЕЦЬ.