Протягом 20 років я працювала в Італії, не часто відвідуючи свою батьківщину.

Зараз, ближче до пенсії, я приїжджаю один-два рази на рік.

Цієї весни я посадила город, сподіваючись у серпні зібрати свій власний урожай картоплі.

У суботу, перед поверненням до Італії, я розраховувала зібрати сина, дочку та їх других половинок у себе для збирання картоплі.

Я уявляла собі день, який почнеться рано-вранці і закінчиться шашликом увечері.

На знак подяки я відклала для них по тисячі євро. Я завжди був щедрою людиною.

Я купила дочці квартиру, синові – нову машину. Щоразу, приїжджаючи додому, я дарувала їм значні суми.

Я також вклала гроші у свій будинок, відремонтувавши його до свого повернення. Однак, все пішло не так, як планувалося.

Діти приїхали пізно, і доки я працювала в саду, вони відпочивали.

Їх мінімальний внесок полягав у перенесенні мішків із зібраною картоплею.

Надвечір я була надто виснажена і пригнічена, щоб насолодитися шашликами, які вони приготували.

Однак відсутність допомоги була не найнеприємнішим моментом.

Діти почали обговорювати, кому дістанеться мій будинок.

Я перервала їхнє обговорення, висловивши своє розчарування.

Попри їхні очікування, я залишила у себе гроші, які мала намір віддати. Діти пішли, засмучені, але я відчувала, що вчинила правильно.

КІНЕЦЬ.