Рідна мати погрожує мені судом, бо бабусина квартира дісталася не їй, дочці, а моїй дочці, її онуці. Мати вважає, що це несправедливо, адже успадковувати за бабусею має вона. Тільки бабуся вирішила інакше, бо останні чотири роки її життя поряд з нею були лише я та мій чоловік.

Мою маму можна назвати егоїсткою. Свої інтереси вона завжди ставила вище чиїх би там не було. Вище моїх, сестри, власної матері. Мама тричі була одружена, але дітей у неї двоє – я і моя молодша сестра. І в нас обох із нею не найкращі стосунки.

Свого батька я навіть ніколи не бачила. Точніше бачила, але не пам’ятаю, вони розлучилися, коли мені було півтора роки, а потім він у нашому житті не з’являвся. Ми з мамою тоді до моїх семи років жили у бабусі. Мені завжди здавалося, що бабуся зла, бо мама багато плакала. Із віком я зрозуміла, що це не так. Бабуся до останнього намагалася зробити з дочки щось путнє.

Потім мама вдруге вийшла заміж і ми з нею переїхали до вітчима. У цьому шлюбі народилася моя сестра. З вітчимом ми прожили ще шість років, а потім вони розлучилися, але цього разу ми не поїхали до бабусі, вітчим дав можливість пожити в його квартирі, а сам поїхав кудись на заробітки.

А за два роки мама знову вийшла заміж, і ми переїхали до її нового чоловіка. Він не був у захваті від нашої з сестрою наявності, але ніколи спеціально нас не кривдив. Хоча й у вихованні не брав участі. Як і матір. У них взагалі були дуже бурхливі стосунки з ревнощами, інтригами та биттям посуду.

Раз на кілька місяців мати картинно починала збирати валізи, а вітчим її зупиняв. Ця вистава нам із сестрою давно вже набридла, тому ми не звертали на це увагу. Навіть маленька сестра розуміла, що мама нікуди не втече, я пояснювала їй, що у дорослих такі ігри.

Взагалі, ми з сестрою завжди були близькі. Більшість її виховання припадала на мене, бо матері не було коли. Ще нам дуже допомагали бабусі з боку мами та вітчима. Обидві ставилися до нас добре, хоча одній з них я не була рідною онукою.

Коли я вступила та переїхала до гуртожитку, сестра зовсім переселилася до своєї бабусі, батько допомагав їй матеріально. Вітчим нарешті зміг зітхнути спокійно, а мама і раніше не напружувалася особливо. Ми з сестрою спочатку приїжджали іноді в гості, але це було загалом більше схоже на обов’язковий обов’язок. Потім спілкування звелося до телефонних дзвінків та привітань на свята.

Якщо я сприймала матір такою, як вона є, і не ображалася на неї, то сестра до матері мала цілий список претензій. Вона завжди була більш ранимою. Зрештою вона перестала з нею спілкуватися, коли та проігнорувала її випускний, на який сестра півроку просила її піти. З того часу сестра з матір’ю спілкувалася лише телефоном.

Ми виросли, п’ять років тому сестра вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Краснодарського краю, звідки хлопець був родом. Ми з моїм хлопцем хоч і зустрічалися вже дуже давно, але до РАГСу не поспішали. Житла у нас свого не було, моталися по орендованих квартирах.

З бабусею я продовжувала спілкуватися, і це спілкування було набагато тепліше, ніж з матір’ю. Ця людина щиро переживала за мене, намагалася завжди допомогти, але я намагалася не обтяжувати її. Зі здоров’ям у бабусі в останні роки стало зовсім погано, але вона ніколи особливо не скаржилася, говорила про вік, погоду, що все минеться.

Коли бабусю забрали до лікарні, я перелякалася не на жарт. Лікар, у якого я з’ясовувала її стан, сказав, що має цілий букет хвороб, тому їй потрібна особлива увага і догляд. Все те, від чого бабуся відбрикувалася, загалом. Але цього разу я не почала її слухати.

Коли вона повернулася з лікарні, я приїжджала до неї щодня після роботи. Привозила продукти, готувала щось, мила посуд, прибиралася, просто пила чай з нею – завжди було чим зайнятися. Та й стежила, щоб вона не забувала пити ліки. Мама обмежувалася парою дзвінків на місяць.

Моталася я так півроку, іноді приїжджала з нареченим, він щось лагодив, ми зробили перестановку, щоб бабусі було зручніше. А потім бабуся запропонувала нам переїхати до неї. Вона сказала, що їй буде спокійніше, що хтось завжди поряд, а ми зможемо не витрачати гроші на оренду, а почати збирати на свою квартиру.

Думали ми недовго. З бабусею спілкуватися ми з хлопцем вже звикли, вона в нас душі не чула. Ми переїхали, а за чотири місяці я завагітніла. Вирішили народжувати. Бабуся була в захваті від перспективи збагнути правнучку.

З чоловіком ми розписалися через місяць після повідомлення про вагітність. Просто розписалися, без сукні, свідків та гостей. Відзначили разом із бабулею та парою друзів, мама з вітчимом не приїхали, привітавши телефоном.

Після того, як я народила, бабуся зламала ногу, невдало впавши на кригу. Я розривалася між дитиною та бабусею, чоловік працював і взяв на себе домашнє господарство. Мама, чия допомога була б зовсім не зайвою, відмовилася поганим самопочуттям та важливими справами, пообіцявши приїхати пізніше. Обіцянка залишилася невиконаною.

А потім бабусю вразив інсульт і стало зовсім тяжко, у мене було на руках цілих дві безпорадні дитини. Якби не самовіддана допомога чоловіка, я б збожеволіла. Іноді хотілося репетувати в голос, кататися по підлозі і рвати волосся від безсилля.

Бабусю ми виходили. Вона змогла сама ходити, їсти, говорити, хоча дуже повільно, але це була перемога. Після інсульту вона прожила ще два роки, побачила перші кроки правнучки та пішла спокійно, уві сні.

Ми з чоловіком були просто розчавлені її відходом. Вона була дуже світлою людиною, ніколи не скаржилася, завжди намагалася допомогти. Нам її не вистачає.

Мама з’явилася тільки на похорон. А потім почалася авантюра з квартирою. Мати була впевнена, що після смерті бабусі квартири дістанеться їй, але бабуся одразу після народження правнучки подарувала квартиру їй, тому успадкувати не було що.

Це маму не влаштувало, вона вимагала відписати їй квартиру, інакше вона піде до суду.

– Добре придумали, віджали у бабусі, яка вижила з розуму квартиру, а тепер сидіть пайками! Не вийде! Мені все одно, хто так її доглядв, квартира має бути моєю за законом.

Цього дня мати пропала для мене. Але якщо смерть бабусі викликала глибокий біль, то “смерть” цієї жінки принесла лише полегшення. Напевно, я розгледіла в матері те, що давно побачила сестра.

Жодної квартири їй не видно, я вже питала у адвоката. Ми житимемо далі у подарованій бабусею квартирі, а другу доньку назвемо на її честь.

КІНЕЦЬ.