Ось уже півроку з нами разом живе свекруха, хоч вона ще нестара жінка і їй є де жити. Але вона зуміла переконати свого сина, що сама вона ні з чим не справляється, вдома їй самотньо, погано і страшно, тому їй треба жити в нас. І чоловік погодився, щоб його мама переїхала до нас у двокімнатну квартиру.

Мама чоловіка Ольгу Романівну я важко переношу. Я взагалі такий тип людей не люблю, які вічно вимагають себе уваги, одні не справляються з життям і смикають оточуючих з будь-якого приводу. А свекруха саме із такої категорії людей.

Поки був живий вітчим чоловіка, його мама до нас особливо не лізла, займаючись своїм життям. Мене це дуже тішило, бо вивозити спілкування із Ольгою Романівною мені було складно. Не знаю, кому як, а мені її монологи задоволення не приносили.

– Ой, дитино, щось ти себе запустила. Жінка має бути красивою. Ось я, наприклад, навіть у своєму віці намагаюся виглядати на всі сто!

– Дитино, ну хто ж так готує м’ясо? Ти його пересушила, тобі варто більше часу приділяти кухні. Ось я навчилася готувати ще в школі та так, що пальчики оближеш.

Загалом свекруха могла будь-яку подію повернути так, що у мене виходить погано, а ось вона все робить просто ідеально. А оскільки бачилися ми переважно під час свят, настрої своїми словами вона мені псувала миттєво.

Але поки що наше спілкування зводилося до зустрічей на святах, я не розжарювала ситуацію. Усміхалася і кивала з розумним виглядом. Чоловіку невдоволення теж не вимовляла. Декілька разів на рік можна і потерпіти.

Близько року тому не стало чоловіка Ольги Романівни. Він тяжко хворів останнім часом, тому такий результат був очікуваний, але все одно до останнього сподівалися на краще. На свекруху було страшно дивитись, вона від горя була сама не своя. Перший місяць ми з чоловіком намагалися бути поряд постійно.

Ольга Романівна приходила до тями повільно, але все-таки приходила. До неї поверталася її манера поведінки, що було для мене показником її психічного здоров’я. Якщо я знову все роблю не так, а вона може краще, отже, свекруха приходить у норму.

Зраділа я, що можна буде тепер і своїми справами займатися, як трапилася нова напасть – мама чоловіка вирішила, що не може жити сама. Вона стала методично втовкмачувати чоловікові в голову, що ми повинні жити всі разом.

– Я так страшенно почуваюся сама. Мені страшно і серце одразу битися частіше починає, погано стає. Давайте з’їжджатися, – заявила свекруха.

Навіть її син був не в захваті від цієї ідеї, але вона засмикала його дзвінками про допомогу, хибними викликами на тему свого тяжкого становища, і чоловік зрозумів, що спокою нам не буде, поки ми не задовольнимо її вимоги. Але тут обурюватись стала вже я.

Мало того, що жити зі свекрухою – взагалі не те, чого мені хотілося. У мене своя двійка, в якій ми з чоловіком живемо, а свекруха кличе нас у свою троячку. Розміститися ми там розмістимося, але квартира її знаходиться в спальному районі, тому добиратися до роботи ми будемо години по півтори. Від моєї квартири їхати хвилин двадцять з урахуванням пробок.

Та й приходити в дім, де свекруха господиня, таке собі. Вона мене в мене вдома діставати причіпками примудрялася, а на своїй території з’їсть і навіть капці не виплюне. Ну і найголовніше – я не хочу з нею жити.

Чоловік зі мною начебто погоджувався, але потім його мама таки дотиснула нас своїм ниттям, переїхала до нас. Чоловік запевняв, що це на кілька місяців, доки вона не звикне жити без свого покійного чоловіка. Обіцяв, що особливих проблем із його мамою не буде, він простежить.

Отже, вже минуло півроку відколи свекруха живе з нами. У нас із чоловіком усе йде до розлучення. Ми сваримося все частіше, тому що накопичується втома та дратівливість. Удвох ми з чоловіком можемо побути тільки вночі, решту часу з нами його мама.

Увечері з нею треба дивитися телевізор і пити чаї, вигулюватися та розмовляти, бо якщо цього не робити, то доводиться вислуховувати тиху істерику на тему, що нікому вона не потрібна, часу ні в кого на неї немає. Все це супроводжується демонстративним хапанням за серце та збиранням речей.

Виїхати ми також нікуди не можемо. Планували виїхати з друзями на турбазу на довгі вихідні, то свекруха сльози почала лити – кидаємо її одну. Як дитина мала, сил ніяких немає – або треба її з собою брати, або не їхати.

Чоловік із цією ситуацією нічого не робить, а моє терпіння добігає кінця. Скоро свекруха доб’ється свого – ми розлучимося, і вона разом із сином задоволена переїде назад у свою квартиру.

КІНЕЦЬ.