Мене звуть Тетяна, мені 38 років, і я заміжня вже 15 років. Наш шлюб із Віктором ніколи не був по великому коханню, але ми були цікаві одне одному і вирішили спробувати жити разом.

У нас двоє прекрасних дітей: Даша, якій 14 років, та Ігор, якому 10 років. Даша – справжня художниця, талант якої вже відзначений на кількох конкурсах.

Ігор захоплений футболом, мріє стати професійним спортсменом. Я завжди намагалася бути гарною матір’ю та дружиною, створюючи для них комфорт та затишок.

Але нещодавно я дізналася, що Віктор має дитину на стороні. Дізналася про це випадково, коли знайшла листа у його речах, коверт лежав між зимовими теплими сорочками, які чоловік зараз не носить. У листі жінка писала йому про їхню спільну дитину і про те, як сильно вона потребує його підтримки.

Як же боляче дізнатися про зраду чоловіка! Скільки ж болю я зазнала на той момент. Але істерити не починала.

Вирішила, що на гарячу голову не варто ухвалювати рішення. Потрібно трохи подумати, як правильніше для мене буде вчинити.

Вже кілька місяців, як знаю про це, біль не вщухає. Почала безбожно збирати гроші. Не хочу повертатись до батьків, жити з ними. Хочу окреме житло, достаток. Потім уже не страшно йти.

Відносини у нас із Віктором дуже сухі. Ми дуже віддалилися одне від одного.

Він став дратівливим, звичайно, адже вантаж додався на його плечі. Але це не виправдовує його вчинок.

Діти теж помітили зміни. Даша замкнулася в собі, перестала розповідати про свої успіхи у школі та на конкурсах. Ігор, не розуміючи, що відбувається, часто запитує, чому тато завжди такий сумний та злий. Я намагаюся приховати від них правду, бо не хочу, щоб вони страждали через наші проблеми.

Ми з Віктором кілька разів намагалися поговорити про це. Але щоразу розмови закінчувалися сварками.

Він стверджує, що не хотів завдати мені болю, що це була помилка, але я не можу просто так пробачити його. Зрозуміти його складно, адже біль від зради занадто великий.

Я пам’ятаю, як ми познайомились. Це було 17 років тому на корпоративі. Я тоді тільки влаштувалась на нову роботу, і Віктор був моїм колегою.

Спочатку ми просто спілкувалися, а потім це переросло у більш серйозні стосунки. Незабаром ми вирішили одружитися.

Але наше життя ніколи не було сповнене пристрастю чи романтикою. Ми просто існували разом, поки ця зрада не зруйнувала все, що ми збудували.

Якось увечері, коли діти вже спали, я наважилася поговорити з Віктором знову.

— Вікторе, нам треба поговорити, — почала я, намагаючись стримати сльози. — Я не можу більше так жити.

— Таня, я розумію, що тобі боляче, — відповів він, опустивши голову. — Але чого ти хочеш?

— Я хочу чесності. Я хочу знати, що ти відчуваєш і що збираєшся робити далі.

— Чесно? Я не знаю, що робити. Я заплутався. Я не хотів цієї ситуації, але тепер вона тут, і я не можу її змінити.

— Ти думаєш лише про себе. А як же я? Як діти? — не витримала я, сльози ринули з очей.

Віктор замовк, не знаючи, що сказати. Тоді я зрозуміла, що не можу більше жити з цією людиною. Його зрада, його байдужість — це все зруйнувало мене.

Я вирішила, що повинна подбати про себе та своїх дітей. Почала шукати варіанти житла, відкладала кожні 100 гривень.

Я розуміла, що мені потрібно бути сильною заради Даші та Ігоря. Я не можу дозволити собі зламатися.

Минуло кілька місяців. Я знайшла невелику квартиру, яку могла собі дозволити. Гроші збиралися повільно, але я була сповнена рішучості. Я знала, що не можу більше жити у цьому кошмарі.

Одного вечора, коли Віктор знову затримався на роботі, я зібрала дітей і сказала їм:

— Даша, Ігоре, у нас буде новий будинок. Ми переїжджаємо.

— Мамо, а що з татом? — спитала Даша, дивлячись на мене своїми великими очима.

— Тато залишиться тут. Ми розпочнемо нове життя.

Вони нічого не сказали, але я бачила в їхніх очах суміш страху та надії. Я знала, що цей крок буде важким, але це був єдиний вихід.

Ми переїхали до нашої нової квартири. Це було скромне житло, але воно було нашим.

Я знайшла роботу поблизу, діти почали ходити до нової школи. Життя поступово налагодилося.

Але біль від зради Віктора все ще жив у мені. Я не могла забути тих слів, тих моментів.

Іноді, коли діти засинали, я сиділа на самоті і плакала. Але я знала, що зробила правильний вибір.

Моя історія ще не закінчена. Я продовжую боротися за щастя своїх дітей та своє власне.

Я знаю, що попереду ще багато труднощів, але я готова впоратися з ними. Я ніколи більше не дозволю нікому зруйнувати моє життя.

КІНЕЦЬ.