— Я на зорі наших стосунків із Михайлом навіть пишалася, що він розповідав мені про проблеми й образи свого дитинства, – каже Світлана,

— Мені здавалося, що це високий ступінь довіри до мене. Співчувала, прагнула втішити, допомогти.

— Я все зроблю для своєї сім’ї і своєї майбутньої дитини, – говорив Михайло тоді ще тільки 26-ти річній Світланці, – дам рідним людям усе, чого був сам позбавлений у дитинстві. Батьківську любов, достаток, турботу.

Михайло сумно замовкав, а потім продовжував розповідь про те, як його мама не звертала уваги на маленького сина, влаштовуючи своє особисте життя, як тато ухилявся від аліментів роками, якою суворою і черствою була бабуся.

Я на вулиці виріс, фактично, – говорив чоловік із гіркотою, – ніхто не дбав про те, що я поїм, що одягну. Нікому й діла до мене не було. Вулиця виховувала, вулиця ростила. Я своїм дітям такого не побажаю і не допущу, щоб вони повторили мій шлях.

А Світлана мліла, танула, співчувала і жаліла. Тим паче, що й сама втратила батьків, щойно їй виповнилося 19 років. І через півроку після знайомства вона вийшла за Михайла заміж.

А трохи пізніше зʼявився син. І з подивом Світлана виявила, що чоловік зовсім не прагне опікуватися нащадком. От зовсім не прагне.

— Не допросишся ні за молоком у магазин сходити, ні з малюком позайматися, поки я домашні справи роблю, – дивувалася Світлана і дорікала чоловікові, – де ж твої заяви про те, що вже своїм дітям ти даси все, що зможеш?

— А звідки мені було навчитися піклуватися про дітей, – виправдовувався Михайло, – якщо я сам ніколи не знав, що таке батьківське тепло? Знаєш, як це, жити і знати, що ти нікому не потрібен? У тебе були люблячі батьки, а в мене – повна непотрібність матері.

Через три роки Світлана залишилася з дитиною сама. Вона просто не витримала байдужості чоловіка і його вічного ниття на тему нещасливого дитинства.

І тут сталося дивовижне: мама Михайла, яка жила з його вітчимом в одному віддаленому містечку (поїхала за чоловіком, він військовий), раптом переїхала, що називається, до цивілізації.

— Така мила жінка виявилася, – дивується Світлана, – так, Михайлик жив у бабусі, але тільки тому, що йому не підходив північний клімат, а мама по півроку жила на дві сім’ї: то з чоловіком, то з сином і мамою. І в грошах колишнього чоловіка ніхто не обмежував.

Уся вина жінки була в тому, що вона не хотіла полишати чоловіка, а він не міг залишити службу. Та й матеріально сім’я не могла собі це дозволити: звільнився б вітчим і що?

Михася треба на ноги піднімати, а роботи в ті роки практично не було. Ну зрозуміло, у дитячому мозку могло засісти всяке, але не такі казки, про матір, яка п’є і гуляє, які він мені розповідав.

До речі, про свою дитину Мишко, який обіцяв зробити все для сім’ї, забув геть. І якби не колишня свекруха та її чоловік, який не мав до хлопчика жодного стосунку, Светці, яка залишилася в положенні розлученої з дитиною маленького віку, довелося б дуже нелегко.

А ще за кілька років, Світлана слухала розповіді своєї молодшої двоюрідної сестри про її невдале заміжжя і чоловіка, який і ганяв, і грошей не давав, і донькою не опікувався. І не тільки слухала, а й грошима допомагала на шкоду своєму і так не великому сімейному бюджету, і з дівчинкою залишалася у вихідні.

— Нам, крім тебе, і допомогти нікому, – твердила сестра Аня, – чоловік недолугий, забув, що в нього донька є. Мама далеко, та вона й не допоможе. Така вже вона. Вважає, що дісталося, те й терпи.

Аня доводилася племінницею батькові Світлани, якого давно не було на світі, як і мами. Тож жінка вірила, підтримувала чи не єдину рідну родичку.

Аня півроку винаймала квартиру, а потім, під приводом того, що грошей немає, вона разом із донькою прийшла жити у двокімнатну Світланину. І тоді син-підліток перейшов жити в кімнату Світлани. Вона і не зрозуміла як так сталося що їм з сином прийшлося поступатися своєю площею родичам.

— Зрозуміло, і годувала, і поїла, і за комунальні платила тільки я, – зізнається Світлана, – і в школу племінницю збирала. Ані й зовсім не було, коли дівчинка в перший клас пішла.

— Це мій єдиний шанс змінити своє життя, – палко просила Аня тижнів за два до 1-го вересня. Ну хто мені ще допоможе? І так усе життя шкереберть і нікому я потрібна.

Света пішла назустріч, а Аня полетіла відпочивати з молодим чоловіком. На 10 днів. Але й у жовтні не повернулася. Замість цього на порозі її квартири з’явилася та сама тітка, мама Анни і чоловік, який представився батьком дівчинки.

— Я документи подивилася, – каже Світлана, – не повірила спочатку, – виявилося все зовсім не так, як розповідала Аня. Чоловіка вона залишила сама, дівчинку забрала, щоб помститися за те, що він їй не віддав велику суму, яка в них на квартиру була відкладена.

Сестра ж нікому ні слова не сказала, що поїхала до столиці. А тітка просто не подумала, що вона може осісти в мене. Після того як не стало моїх батьків, зв’язку ми з нею майже не підтримували, так уже склалося.

Дівчинку забрали рідний батько з бабусею. Аня з’явилася один раз, уже перед новим роком: просто зібрала свої речі. Тільки наостанок кинула, що не думала, що Світлана така стерва. Це замість подяки.

— Ось що я за магніт для брехунів і фантазерів, – розповідає Світлана, – нічому життя не вчить. Треба менше вірити на слово, а я не можу: вуха розвішаю і жалію, співчуваю, розумію, входжу в становище. Але ж і на роботі так: попросять вийти у свято, підмінити когось. Або на шкоду собі на незручний час відпустки погоджуся! А спробувала заперечити й відмовитися одного разу, таке почалося! От як навчитися бути не такою легковірною і поступливою?!

— Безхребетна ти, – каже про таких людей одна моя знайома, – для всіх хорошою не будеш. Можна й не намагатися. Не Михайло з Ганною, то інші на їхнє місце знайдуться, поки твоя Світланка не відростить собі зуби.

А як же їх “відростити”  ті зуби?

Поділіться, а Ви – добра людина чи “зубаста”?

КІНЕЦЬ.