– Петре, я тебе дуже прошу, прийди сьогодні додому пошвидше, адже ми завтра йдемо на весілля, – попередила я свого чоловіка, бо добре знала, що в п’ятницю вони з колегами по роботі відмічають закінчення тижня, це у них вже така традиція.

А в суботу нас запросили на весілля, моя двоюрідна сестра видавала заміж свою доньку. На весіллі мала зібратися вся родина, а вона у нас дуже велика і поважна, і я не хотіла, щоб ми з чоловіком на їхньому фоні виглядали найгірше.

Проте, мій Петро вирішив не порушувати традиції, і прийшов додому пізно, до того ж, не тверезий. Мені було дуже прикро, бо я ж просила його, а він вкотре знехтував моїм проханням.

Останнім часом мені здавалося, що я на межі, адже мій чоловік частіше приходив додому нетверезий, ніж тверезий. Його не цікавила ні я, ні наші сини, ні домашні справи чи спільні плани.

Я настільки засмутилася, що вирішила, що піду на це весілля без нього. А з понеділка я подам на розлучення. Але чоловік проспався, і став проситися, що більше такого не повториться. На його сторону стала і моя мама, і вони вдвох мене переконали, що негоже на люди мені йти одній.

Весілля було дуже гарне, з розмахом, я іншого від своєї сестри і її чоловіка і не сподівалася. Я їм завжди по-доброму заздрила, бо вони всюди разом, і все так у них доладно, що любо глянути.

Дві донечки у них, і це було весілля першої, тож вони все зробили по найвищому розряду. Але мене вразила не так пишність і розмах весілля, як слова нареченої. Коли їй дали слово, вона подякувала всім гостям за вітання, а потім сказала слова, які мене зачепили до сліз.

“Я мрію про те, щоб ми з чоловіком прожили так гарно, як моя мама з татом”.

Всі присутні погодилися з цим, бо і справді рідко таке буває, коли батьки показують аж такий гарний приклад сімейного життя.

А я задумалася, серйозно задумалася. Що ми з чоловіком показуємо своїм дітям, який приклад? Лайки щодня? У мене два сина, вони теж мали б бачити гарну модель сім’ї, а натомість вони змушені постійно бачити лише одне – як ми з чоловіком лаємося.

Прийшли ми додому, Петро відразу заснув, бо всупереч своїм обіцянкам таки хильнув зайвого, діти вже наші теж спали, а я розридалася так, що до ранку подушки були мокрі.

В понеділок зранку я стала збиратися. Коли чоловік запитав мене, куди я так поспішаю, я спокійно йому відповіла, що їду в місто і буду подавати на розлучення.

Петро зблід, він нарешті зрозумів, що сам зруйнував наш шлюб.

– Знаю, що ти мені не повіриш зараз, але присягаю, що це був останній раз, – сказав він.

Я і сама дуже боялася розлучення, бо росла я з вітчимом, адже мої батьки розлучилися, коли я ще була дуже маленькою. Тому знаю, як це не солодко, і не хотіла, щоб і моїх синів спіткала така ж доля, тому я терпіла Петрові до останнього.

Сіла я в рейсовий автобус, їду в місто, а сльози самі котяться, зупинити не можу. Ми з Петром прожили 18 років, а щастя я коло нього так і не зазнала, бо з кожним днем ставало лише гірше.

Походила я по місту, і вернулася додому, так і не змогла написати заяву на розлучення. Наважилася я на розмову з синами, вони у мене вже хлопці дорослі, старшому 17 років, молодшому 15. Питаю їх, як їм буде краще – жити з таким татом, чи без нього.

Діти мені нічого конкретного не сказали, мовляв, ви дорослі, розбирайтеся самі. Мама моя завжди була за збереження шлюбу, тому я її і не стала навіть нічого питати.

А потім я захворіла, і певний час мені довелося побути вдома. Петро так бігав коло мене, що я його просто не впізнавала. Я подумала, що це він так прикидається, щоб я передумала розлучатися.

Проте, я помилялася. Петро і справді після цього випадку дуже змінився, наче іншою людиною став.

Ми з ним прожили уже 28 років, обох синів одружили, зробили їм гарні весілля. Зараз онуків няньчимо. Страшно навіть подумати, що ми могли тоді розлучитися.

Дорога до щастя не завжди є легкою, але іноді за це щастя треба поборотися, перетерпівши несприятливий період.

Джерело