Олеся з нетерпінням чекала випускного вечора. Сукню для цієї хвилюючої, водночас радісної і сумної події, вони з мамою купили ще взимку. І дівчина не раз приміряла її перед дзеркалом, продумуючи деталі до свого образу.

Дарина Пилипівна, мама Олесі, ростила доньку одна. Батька не стало, коли дівчинці було десять років, нещасний випадок на роботі. Дарина дуже любила чоловіка і його втрата стала для неї великою трагедією, але все ж жінці вдалося швидко взяти себе в руки.

Вона не могла дозволити собі надовго розкиснути, адже в неї зростала донька, про яку потрібно було піклуватися.

Олеся росла доброю і товариською дівчинкою, у неї завжди було багато друзів серед однокласників і не тільки. Вона добре вчилася, брала активну участь у житті школи і була до того ж старостою класу.

Клас у них був невеликий, усього п’ятнадцять осіб, оскільки після дев’ятого багато хто пішов зі школи. Але хлопці були дуже дружні між собою, ходили в походи, часто збиралися разом за стінами школи.

Справжня команда, як називала їх Ганна Яківна, учитель фізики і класний керівник.

До випускного вечора залишалися лічені дні, і Олеся перебувала в передчутті свята. Позаду були успішно складені іспити, попереду вступ до вишу, нові знайомства, студентське життя… Олеся будувала плани і була сповнена найрадісніших сподівань… Доки не сталося наступне…

Одного разу Олеся поверталася додому з магазину і раптом побачила хлопчиська років десяти, який кинувся за м’ячем, що викотився на проїжджу частину. Дівчина, довго не роздумуючи, кинулася наздоганяти дитину, яка ризикувала потрапити під колеса автомобіля.

Вона вчасно встигла схопити хлопчика за руку і повернутися з ним назад, дивом не потрапивши під автомобіль, що мчить, але вже опинившись у безпеці, дівчина спіткнулася на бігу і дуже невдало впала, відразу ж відчувши сильний біль у нозі…

Переляканий хлопчисько тим часом утік, а до Олесі поспішила якась жінка зі словами:

—  Дівчина, що з вами? Ви можете встати?

Вона допомогла Олесі піднятися, і дівчина зробила спробу наступити на травмовану ногу, але в неї нічого не вийшло, біль у нозі був просто нестерпним… Застогнавши, Олеся сіла просто на асфальт і розплакалася. І від болю, і від образи… Скоро випускний, а її примудрилося покалічитися…

— Боже, у вас, можливо, перелом, – сказала жінка. – Треба в лікарню. Зачекайте хвилинку, я зараз.

Незабаром жінка повернулася, а разом із нею прийшов чоловік, який був уже в курсі того, що сталося.

— Це мій чоловік Олександр,- представила його жінка. – А я Люба. Ми на машині, зараз відвеземо вас у лікарню. Саша лікар, а я сама медсестра. Тебе як звати?

— Олеся…

— Так, Олесю, тримайся за мене, – скомандував Олександр і, легко підхопивши мініатюрну дівчину на руки, поніс її в машину.

Поки вони їхали, Олеся зателефонувала мамі й розповіла про те, що сталося з нею нещастя. Дарина Пилипівна жахнулася і сказала, що зараз відпроситься з роботи, візьме таксі і теж приїде в лікарню…

На жаль, найгірше підтвердилося, і в Олесі, дійсно, виявився перелом. Дівчині довелося сьогодні залишитися в лікарні. Лікарі обіцяли виписати її через кілька днів, але від цього було не легше. Вона все одно вже не могла піти на випускний. Як вона туди піде? У гіпсі й на милицях? Ні, звісно…

Олеся ридала від образи. Вона так чекала цього дня, так готувалася… Ну чому це сталося саме з нею? Таке невезіння…

— Доню, ну не плач, моя хороша, – втішала доньку Дарина Пилипівна. – У твоєму житті буде ще чимало прекрасних подій! Ти ж ще тільки починаєш жити.

— Мамо, ти не розумієш,- продовжувала ридати дівчина. – Випускний буває раз у житті! Це особливий день! А я проведу його вдома, сама…

— Чому ж сама, донечко? Я буду поруч, спечу торт, приготую що-небудь смачненьке, і ми з тобою відзначимо…

Дарина Пилипівна намагалася хоч якось утішити доньку, але в неї погано виходило. Від її слів Олеся знову розплакалася ридаючи. Мама й сама розуміла, як хочеться доньці веселитися разом із класом, танцювати й зустрічати світанок свого нового, дорослого життя, а замість цього вона буде змушена залишитися вдома…

У неї не буде можливості вдягнути свою гарну сукню, туфельки на підборах і вирушити на свято, не буде фотографій з однокласниками і чудових спогадів… Дарині Пилипівні й самій хотілося плакати, але вона трималася, розуміючи, що від її сліз Олесі стане ще гірше…

І все ж напередодні випускного жінка спекла торт, хоча донька й сказала, що не потрібно… Вона вже не плакала, просто лежала у своїй кімнаті й дивилася в стелю, а в Дарини Пилипівни розривалося серце…

У день випускного, коли однокласники Олесі за часом мали сісти за святковий стіл у ресторані, пролунав дзвінок у двері.

Дарина Пилипівна поспішила відкрити, не уявляючи, хто б це міг бути. Рекламники якісь або сусідка… Вічно в неї то сіль закінчиться, то цукор… Ось і приходить до Дарини позичити трохи. Точно, сусідка. Більше нікому…

Але яке ж було здивування жінки, коли, відчинивши двері, вона побачила натовп однокласників доньки в супроводі класного керівника Ганни Яківни.

— Ой… ви до Олесі? – тільки й змогла вимовити Дар’я Пилипівна, яка нічого не розуміла…

З’ясувалося, що, дізнавшись про те, що трапилося з Олесею нещастя, її однокласники дружно вирішили підтримати свою старосту і просто подругу. Вони відмовилися від банкету в ресторані, а в день випускного після урочистої частини, отримавши атестати, розійшлися по домівках, швиденько переодягнулися у звичайний одяг і, зібравшись біля будівлі школи, попрямували прямо до Олесі.

— Ми ж команда,- усміхнулася Ганна Яківна. – І в такий день маємо бути разом.

— Ми вирішили, що випускний без Олесі – не випускний, – додав Коля, який тримав у руках гітару.

— Проходьте, – сказала Дарина Пилипівна, подумавши про те, що доньці дуже пощастило з друзями…

Побачивши хлопців, Олеся не повірила своїм очам. Вона знову розплакалася, але цього разу від щастя… Дівчина й подумати не могла, що заради неї весь клас відмовиться від банкету в ресторані…

Утім, банкет все-таки відбувся. Хлопці прийшли не з порожніми руками, вони принесли з собою всілякі закуски, і дівчата під керівництвом Ганни Яківни та Дар’ї Пилипівни швидко накрили на стіл.

Для цього довелося поставити разом два великі столи, один з яких, стіл-книжку, як і табуретки, яких не вистачало, Дар’я Пилипівна позичила в тієї самої сусідки, яка часто прибігала до неї по сіль. Наталя, так звали жінку, була тільки рада допомогти…

—  Звичайно, Дарино, беріть! – здивовано вигукнула вона. – Невже, справді, весь клас прийшов до Олесі? Які молодці! Хіба таке буває? А я думала, що молодь зараз уся егоїстична, думає тільки про себе, а виявляється, ще не все втрачено!

— Дітлахи, напевно, погаласують сьогодні, – винувато сказала Дарина сусідці.

— Та нічого страшного,- махнула рукою сусідка, – Я потерплю і тільки порадію за них. У нас, на щастя, перший поверх, Тарасівна на дачі живе, а до сусідів зверху я сама зараз піднімуся і попереджу. Там адекватні люди живуть, зрозуміють…

— Спасибі, Наташо.

— Та ні за що, Дашенько, це ти мене постійно виручаєш, настав час і мені тобі допомогти!

І нехай це був зовсім не такий випускний, про який мріяла Олеся та її однокласники, але це все одно був прекрасний вечір…

Друзі чудово провели час, вони згадували шкільні роки, співали пісні під гітару, багато сміялися, влаштовували конкурси, фотографувалися і знімали відео… І ніхто з них не шкодував про те, що вирішили вчинити саме так.

У їхньому житті будуть ще свята, банкети в ресторанах і можливість одягнути гарне вбрання, все це буде, а сьогодні їм хотілося просто побути всім разом, адже вони друзі, вони одна команда! Це їхнє спільне свято, веселе і сумне водночас, і ніхто не мав залишитися осторонь…

Адже невідомо, як далі складеться життя і чи зможуть вони ще колись зібратися тим самим складом, оскільки декому належало виїхати вчитися в інші міста, але одне одного вони ніколи не забудуть, це точно, а сьогоднішній день залишиться в пам’яті на все життя. Як усвідомлення того, що вони до кінця залишалися справжньою командою!

КІНЕЦЬ.