До появи дітей моя дружина завжди мала гарний вигляд, стежила за собою, гарно одягалася, при манікюрі та макіяжі. Навіть під час виношування дитини вона стежила за собою, а ось після появи перестала.

Коли дитина тільки зʼявилася, я не мав жодних претензій до її зовнішнього вигляду, розуміючи, що вона відновлюється та займається дитиною, їй не до краси.

Але, мабуть, за цей рік у неї виробилися інші звички, вона стала забивати на те, як виглядає. Про зайву вагу я не говорю, це не так швидко вдається привести себе у форму і це я розумію, але можна ж якось стежити за зачіскою та одягом?

На голові постійно незрозуміла ґуля, раніше вона фарбувала волосся, тепер воно сильно вицвіло і виглядає це некрасиво. Вона може тиждень ходити з брудною головою, і її все влаштовує.

Про одяг просто мовчу, мені здається, що таким одягом навіть безхатько погребував би. Я їй казав, що вона може без проблем купити собі щось нове, але вона відмахується, що й так нормально.

Обличчя все в прищах, лущиться, нігті виглядають жахливо, про епіляцію вже й заїкатися не варто. З нею не те що на вулиці пройтись соромно, з нею вдома бути неприємно.

Ще близько року я намагався м’якими натяками дати їй зрозуміти, що із зовнішнім виглядом треба щось робити, але вона пропускала мої слова повз вуха.

До виходу з декрету залишався рік, коли я вже не витримав і став їй прямо говорити, що вона перетворилася незрозуміло на що, мені бути з нею поряд неприємно.

Одразу ж одержав скандал, де вона мене звинувачувала у всіх смертних гріхах, козиряла тим, що вона, взагалі-то, мені дитину виносила і народила, тому я не в праві їй висувати претензій.

А чого б раптом я не маю права на претензії? Ну, давай я себе так само запущу, будемо органічною парою і я на її претензії кричатиму, що я взагалі-то їй дитину зачав і забезпечую їх всім необхідним для життя.

Їй скоро на роботу виходити, треба якось збирати себе в купку, звикати заново виглядати як слід, як жінка, а не як мішок з картоплею.

Сльози, істерики, погрози розлученням, але жодної дії, щоб привести себе до нормального вигляду. А я не можу її взяти за вухо, притягнути в салон і попросити привести це до нормального стану.

– Я думала, ти мене любиш, а тобі тільки моя зовнішність була важлива! – кричала не раз дружина.

Цікаво, якби я був страшненьким, недоглянутим, від якого ще й смердить, вона б прямо бігом у РАЦС зі мною побігла?! Вся така високоморальна.

Спробував заходити з іншого збоку, що дитині не повинно бути соромно за маму, а в нас до цього все йде. В інших дітей мами будуть ошатні, доглянуті, красиві, а в нього чудо-юдо болотяне.

– Моя дитина мене будь-якою любить, на відміну від тебе! – заявила дружина.

У мене вже немає сил із нею на цю тему розмовляти. Потягу до неї ніякого теж немає, зі зрозумілих причин. А який шлюб може довго існувати за таких умов?

Я ж не прошу її схуднути моментально до модельних розмірів, але вже за своїм зовнішнім виглядом, типу зачіски, одягу, манікюру та стану шкіри слідкувати можна.

Тепер вона заявляє, що це все – підсумок проблем зі здоров’ям. Але я її відправляю до лікарів, вона не йде, знаходячи сотні відмазок, і я розумію, чому. Лікарі нічого не знайдуть, і їй більше не буде чим прикриватися.

Дивлюся на дружин друзів, які теж мають дітей, і важко зітхаю, бачачи, як вони мають гарний вигляд, а потім згадую свою так сумно стає. Не знаю, як довго я зможу все це терпіти. Що і як я повинен ще їй сказати, щоб дружина мене почула?

КІНЕЦЬ.