— Це наш фірмовий рецепт, – гордо говорила 2 роки тому Марина Вікторівна, тоді ще моя майбутня свекруха, коли ми з її сином подали заяву і прийшли знайомитися, – у нашій родині кілька таких “фішок”, сімейні рецепти ми передаємо від матері до доньки.

У самої Марини Вікторівни дочок не було, тільки Вадик – син і мій нинішній чоловік. Тому вона мала намір передати свої “фішки” мені. І буде що буде, як то кажуть, “через не хочу”. Тоді ще я не уявляла, якими будуть масштаби лиха.

Ми з Вадимом благополучно одружилися, у мого чоловіка була своя двокімнатна квартира, якою Марина Вікторівна поступилася йому, не вступаючи у спадок після своєї мами. Я теж не безприданниця, щоправда, моє спадкове житло – старенький будиночок у далекому передмісті – я до весілля перетворила на новеньку машину.

— Ось, тримай, – зі сльозою сказала Марина Вікторівна на нашому з її сином весіллі та піднесла мені гарно оформлений зошит, – я зібрала всі рецепти жінок нашої сім’ї.

— Спадкоємність поколінь, – свекруха повернулася до гостей нашого скромного свята, – щоб Вадик не нудьгував із молодою дружиною за знайомими з дитинства рецептами.

Я готувати вмію, подарунок свекрухи переглянула – нічого особливого: кілька салатиків, рубані котлетки, заготівлі на зиму (у моїй родині їх зроду не робили – міські ж).

— Бачила? – запитала Марина Вікторівна приблизно через місяць, – Я тобі настійно рекомендую “наш” борщ і рибний пиріг. Вадик готовий пальці понадкушувати! Хочеш, я навчу?

— Так гаразд, – сказала я тоді,- я впораюся.

Вадик, присутній під час цієї розмови, мовчав, кивав мамі й усміхався. А я не збиралася дотримуватися порад свекрухи.

— Ні, ну ти подумай, – говорила я своїй мамі потім, – борщ фірмовий тому що в ньому величезна кількість жирних свинячих шкварок. А фірмовий сімейний пиріг, який передається з 17-го століття від прапрапрапрабабусь з рибними консервами? Це коли це в нас у 17-му столітті були консерви?

Мама посміювалася, але радила не загострювати. В іншому Марина Вікторівна була нормальною, адекватною свекрухою: сина від мене не відривала, чистоту плінтуса не перевіряла, ночами не телефонувала, скаржачись на хвороби.

А коли в нас рік тому зʼявилась маленька донька, то саме Марина Вікторівна, яка жила від нас із чоловіком ближче, ніж мої батьки, допомагала мені в усьому. І гуляти, і в клініку сходити, і посидіти з малятком, коли мені треба. Тільки час від часу діставала мене запитаннями на кшталт:

— А коли я спробую фірмовий рецепт у твоєму виконанні?

Або:

— Не забувай, шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок!

Зрештою чи то вона мене зовсім дістала, чи то потрапила в той момент, коли я ходила зелена після недоспаних ночей, коли в доньки різалися чергові зубки, але я доволі різко відповіла, що не маю потреби в її порадах і рецептах.

Визнаю, не треба мені було так грубо висловлюватись. Але коли вам щодня будуть менторським тоном виговорювати, що треба готувати так, а не інакше, бо це сімейна традиція і бо її син любить саме це, а кому краще знати, що він любить, якщо не їй – хто завгодно озвіріє.

Марина Вікторівна розплакалася і пішла. А мені стало соромно. Дуже соромно. Мама чоловіка мені допомагала в усьому, а я що? От чорт смикнув так язик розпустити!

— Негарно вчинила, – вичитала мене і моя мама, – ну що тобі варто було промовчати або разок-другий приготувати те, що свекруха синові з дитинства готувала? І мир був би і хорошу людину не образила б. А забобони у всіх свої. Моя свекруха вчила мене білизну постільну крохмалити. Навчила і заспокоїлася, більше я в житті цим не займалася, але вона мене вважала ідеальною невісткою.

Вадик з приводу нашої сварки зітхав, про щось шепотів із мамою телефоном, словом, усіляко додавав мені мук совісті. І я зважилася: купила ненависну сайру, все для борщу, включно зі шматком сала, і зателефонувала Марині Вікторівні з покаянною промовою.

— Ось це я розумію, – Марина Вікторівна сиділа за нашим столом і нахвалювала мій борщ, – я ж казала, буде смачно! Ой і пиріг! Ну, синку, ти в надійних руках, тепер я точно впевнена!

Вадик їв і посміхався. Але я свого чоловіка знаю.

— Адже ти їв через силу, невже все так жахливо?

— Все точнісінько, як у мами, – чесно відповів чоловік, – але я терпіти не можу цей жирний борщ і цей рибний пиріг!

Марина Вікторівна мовчки кліпала очима.

— Так якого біса ти мовчав, коли мама мені ці рецепти навʼязувала і коли ми через них посварилися? Чому мовчав і не говорив жодного разу?

— Розумієш, – зізнавався чоловік, – дід казав, що ненавидить бабині страви, точніше саме ці та ще деякі, але він завжди повторював, що краще з’їсти, ніж порушити мир у сім’ї. Батько дотримувався тієї ж думки. А мама рідко це готувала, тож мені просто доводилося терпіти і їсти, не ображати ж її було, адже вона старалася!

Я з побоюванням дивилася на свою свекруху: знову зараз сльозами заллється, як таке мовчки слухати! Дізнатися в 50 років, що син терпіти не може саме цей борщ та пиріг, та ще й те, що її покійні чоловік і батько теж, м’яко кажучи, були не в захваті від кулінарної спадщини родини.

— Ну знаєш, ну знаєш, – повторювала розгублено мама Вадима, а потім набрала повітря і видала, – то якого дідька ви мовчали стільки років? Я й сама ці шкварки бачити не могла, та й жирне шкідливе. Але традиція ж, від пращурів, аж із 17-го століття. Хоча я й підозрювала, що сайри в олії тоді не продавали!

А потім, коли ми всі до кольок відреготалися, коли Марина Вікторівна в барвах розписувала, як її батько нахвалював куховарство своєї бабусі, дружини і мами.

Як її чоловік завмирав на порозі, почувши аромат фірмових страв, а вона думала, що цей ступор із ним трапляється від передчуття гастрономічного задоволення, а він просто збирався з силами, щоб огиди не видати, потім, коли на галас прокинулась та прийшла донька, свекруха видала:

— Ти зошита все ж таки збережи, внучка підросте, на її чоловікові випробуємо, раптом йому сподобається? Сімейне ж надбання.

І ми знову зігнулися в нападі реготу, у фарбах уявивши собі картину: зігнута старенька Марина Вікторівна і я в ролі турботливої тещі, затамувавши подих, чекаємо, коли невідомий ще нам зять піднесе до рота ложку з борщем. І солідний, лисіючий Вадик зробить жест “Єс”, бачачи, як чоловіка нашої доньки перекосило від неземного смаку “фірмових сімейних фішок”.

— Та гаразд, – припустила свекруха, – може йому ще й сподобається.

І тут новий вибух реготу, до якого приєднався заливистий сміх нашої маленької майбутньої дружини, нашого майбутнього улюбленого зятя.

Ось такі у нас сімейні традиції.

А у вас є подібні?

КІНЕЦЬ.