Жінка скаржилася на матір. Тяжко стало з нею. Нема розуміння. Постійно дзвонить, розповідає про хвороби. І новини жахливі переказує, надивиться телевізора, потім переказує. І дає поради, абсолютно марні. Бувають сварки. І це стомлює і нестерпно.

Скаржилася знайомій.

І телефон задзвонив. Ось знову мама! Та що це таке! Напевно, повернулася з поліклініки та дзвонить розповісти…

То не мама була. Сусідка з маминого телефону. Написано на екрані мама. Але це не мати. Бо телефон лишився, а мами вже немає. Серце. І треба негайно приїхати додому.

І ніхто не полізе більше з порадами та питаннями. Ніхто не дзвонитиме по три рази на день. І поспішати додому не треба, нема до кого поспішати. Усі самостійні та дорослі.

І халат із ромашками ще лежить на дивані. Його ніхто не одягне. І скаржитися зовсім нема на кого. Ніхто не заважає. Не дзвонить і не лізе з розмовами.

Люди заважають. Особливо старі люди. Але не довго. Життя – це взагалі недовго.

А ми чомусь вважаємо, що життя вічне. І близькі вічні. І так втомлюємося від них! І скаржимося чужим на своїх. І мріємо відпочити від таких утомливих близьких.

Але без них відпочити неможливо. Якщо знаєш, що їх нема. Тих, хто завдавав стільки турбот. І дзвонив. А тепер не дзвонить. І від цього тисне серце та сльози течуть.

І за звичкою хочеш набрати їхній номер або відповісти на дзвінок: “Мама дзвонить!” А потім розумієш, що помилився. І скаржитися нема на кого.

КІНЕЦЬ.