У мене ніяких сил немає терпіти скиглення свахи, її скарги та взагалі спілкуватися з нею бажання немає. Хоча я раніше й намагалася вибудовувати з нею якісь нормальні стосунки.

Адже знає, що діти зараз живуть важко, дочка в декреті, у них іпотека, зять один тяжко працює. Але ми з чоловіком намагаємось молодим якось допомогти, а ця з них лише тягне.

Жила б важко – інша справа, але вона на пенсії, займається у своє задоволення репетиторством і аж ніяк не бідує. Але це не заважає їй завжди скаржитися і лізти до дітей у кишеню.

В молодих дитина вийшла незаплановано. Спочатку діти хотіли спланувати дитину, пересидіти декрет, а потім вже займатися питанням із квартирою, щоб не гаяти часу.

Але вагітність все не наставала, тож дочка почала детально обстежуватись. Знайшли проблему, сказали, що треба лікуватись, але й там шанси невеликі.

Звісно, ​​діти засмутилися, але шанси таки були. Тому вони працювали не покладаючи рук, щоб і на лікування вистачило, і щось відкладати можна було. Питання з квартирою, у будь-якому разі, треба було вирішувати, а чи будуть діти, чи ні – тут вже як Бог дасть.

Два роки дочка лікувалася, нічого не віщувало, як раптом почало нудити, слабкість з’явилася. Дочка грішила на побічну реакцію від лікування, а то була не побічна реакція, а вагітність.

Питання про аб0рт навіть не стояло, і так дивом завагітніла. Ми з чоловіком тоді вирішили допомогти дітям із першим внеском на іпотеку. Тобто, на перший внесок ми дали, а вони на свої заощадження робили ремонт і купували меблі.

Осторонь залишилося тільки сваха, яка розвела руками та сказала, що вона пенсіонерка і грошей не вистачає навіть на себе, тож допомогти нічим.

Про неї мені вже багато було зрозуміло, тож питань не було. Вона завжди прибіднялась, як погано їй живеться, а сама в санаторій кілька разів на рік їздила. Всім би так погано жити.

Квартиру діти взяли, дитину зʼявилася, почали жити. Зять, звичайно, молодець, знайшов ще одну роботу, рвався щосили, щоб і на іпотеку вистачало, і на житло. Ми теж осторонь не залишалися, допомагали, як могли.

І все було б добре, якби не сваха. То дзвонить скаржиться, що їй ліки треба купити, то шпалери трохи відійшли на кухні, то фен вже не сушить. А вона ж бідна пенсіонерка, тож усе зводилося до “дайте грошей”.

Я про це дізналася не відразу, мені дочка спочатку нічого не говорила, але якось приїхали, а вони із зятем ходять обидва злі. Відвела її убік, питаю, що не поділили. Тут вона про сваху і сказала.

То одне в неї, то інше, а тут взагалі заявила, що їй хотілося б, щоб молоді їй комуналку оплачували, бо їй грошей не вистачає.

Це каже людина, яка влітку на моря збирається! Грошей у неї на комуналку немає, а на поїздки є. І діти, у яких і так кожна копійка на рахунку, мають допомагати їй.

Зятю вона мама, вона йому нерви мотає, на жалість давить, що вона його одна виховувала, так намучилася, і їй тепер він винен до гробової дошки.

А дочка тверезо дивиться на життя. Дві тисячі гривень на місяць для них – суттєва сума, на яку можна на тиждень продуктів для сім’ї купити.

Я свасі вирішила зателефонувати, нагадати, що у нас діти зараз у скрутному становищі. Вона мене вислухала і заявила потім:

– Діти, звичайно, важко живуть, але я вже пенсіонерка, мені треба допомагати, – видала вона мені.

Я зрозуміла, що розмовляти там марно. Ні онук її не цікавить, ні син, про невістку вже не говорю. У свахи на першому місті її “я”. Чути тепер цю людину не хочу. Сподіваюся, зятю вистачить раціонального мислення, щоби відмовити матері, яка відпочиває частіше, ніж ми всі разом узяті.

КІНЕЦЬ.