Історія від акушеркu.

Іноді в мене запитують – а які вони? Мами, що відмовляються від своїх дітей. Чи всі вони асоціальні? П’ють безпробудно, вживають різні речовини? Моя відповідь – НІ.

Часом вони мають абсолютно звичайний вигляд, іноді й не здогадаєшся, що через день після появи дитини на цей світ вона тихо скаже: «З ким можна поговорити з приводу відмови?».

І не всі вони просять не показувати дітей. Багато хто проводить із ними всі належні 4 дні разом, в одній палаті. Пам’ятаю, як пішла забирати папери відмовні в однієї матусі – заходжу в палату, а вона… годує дитину, лівою рукою притримує, а правою відмову пише.

Не плаче, бо впевнена, що чинить правильно. Дитина лежить і навіть не знає, що через кілька годин життя її зміниться повністю – мати тихо прошмигне на вихід, а вона залишиться з нами.

У момент виписки її забрали в дитячу палату. Чи зрозумів він, що його кинули? Зрозумів. Але не відразу, тільки години через 3. Він просто почав плакати без зупинки, і жодні руки не могли його заспокоїти. Його носили всі дитячі медсестри – а все не мати, не її запах. Заснув, коли наплакався.

У дитячій палаті, де лежать слабенькі діти і відмовник – відмовника відразу видно.

Це найбільш неспокійна дитина. Вона всім нутром шукає матір, вона кличе її з коридору, сподіваючись, що та стоїть за дверима. Але мати не йде – її і в будівлі вже немає, криків вона не почує. Найважча ніч у відмовника – перша.

Потім дитина знічується, як зірвана квітка. Уже кричить, але не так часто. А потім її переводять і вона йде від нас назавжди. Особливо страшно спостерігати це все з боку – я бачу, як вершиться доля двох людей. Бачу, а нічого зробити не можу.

І я все це пам’ятаю, пам’ятаю – хоча мені не треба. А от дитині б згадати потім обличчя і голос матері – а вона не зможе. Чи була вона асоціальною? Ні. Своє житло, двоє дітей.

Так, третій і без чоловіка. Чи вмовляли ми залишити? Звичайно! Але… Як об стіну – «я фінансово не потягну дитину».

І таких багато, дуже багато! Багатодітні й бідні; молоденькі й такі, що до жаху бояться своєї рідні. Багато хто навіть не розповідає своїм батькам – настільки бояться.

Розповідали в ординатурі, що одна зі студенток нашого вузу написала відмову від дитини, була на 5-му курсі. Незаміжня, батько сказав, що на поріг не пустить із «нагуляним». Вмовляли, могла ж в інше місто виїхати з дитиною – ну, хіба мало! Розлучилася і все – хто дізнається?

Ні, відмова і сльози. Отримала диплом, поїхала. Повернулася через рік.

Розпитувала всіх із персоналу (звідки ми дізналися), куди і як її хлопчисько зник. Казала, що ходить і в кожній дитині свого сина шукає, все приміряє, скільки йому зараз.

А як знайдеш? Таємниця усиновлення, здоровий хлопчик – одразу забрали в сім’ю. Пошукала, не знайшла – поїхала. Так і живе тепер із дірою в серці…

Багато можна говорити про те, що жінки вчинили погано, але…

Не кидайте своїх дочок у скрутну хвилину! Вони з дитинства мають знати, що вдома приймуть! Хоч яку. Голодну, в положенні, без чоловіка, без диплома і без роботи.

Щоб не було потім ще двох поламаних доль.

КІНЕЦЬ.