Старенькі сусідки в моєму під’їзді вирішили, що я – дівчина зі зниженою соціальною відповідальністю, і мене терміново потрібно рятувати.

Коли сталася ця історія, мені було 19 років (йшов 1998 рік), жила я вже роки 2 як самостійно, тобто окремо від своїх батьків, утримувала себе на те, що заробила. Багато хто скаже: “Такого не може бути!” Але так усе ж таки буває.

Мої батьки розлучилися задовго до закінчення мною школи, тато одружився знову практично одразу, у новій сім’ї з’явилася дитина – довгоочікуваний син, а мама вийшла заміж, коли мені було 17 років (на той момент я закінчила 11 класів – 1995 рік), і поїхала жити до свого нового чоловіка.

Таким чином, мене “в примусово-добровільному порядку” кинули в самостійне плавання. У мене не було жодного стажу роботи й освіти, а жити на щось було треба. Пішла я на роботу в державну структуру секретарем.

Працювала, що називається, за себе і “за ту тітку”. Плинність кадрів була величезна, працювати за копійки люди не хотіли, а в мене вибору не було. Йшла на роботу рано, поверталася пізно з пакетами – несла роботу додому.

У 1998 році нам підвищили платню, стало легше, і я змогла піти вчитися професії, пов’язаної з держорганами. Навчання було на вечірньому відділенні, логічно, що я продовжувала йти на роботу дуже рано, приходити ще пізніше.

По суботах ми теж навчалися, в обід я поверталася додому, де мене біля під’їзду зустрічали милі бабусі-сусідки. У той час не було комп’ютерів та інтернету, збирати інформацію для курсових і рефератів доводилося в бібліотеках.

Вільний час у мене був тільки вночі, а потрібні книжки, як на зло, були в одному екземплярі і їх не видавали на руки, залишався варіант – читальний зал, нічний абонемент центральної бібліотеки.

Мабуть, із цього все і почалося. Я знала, що бабусі – божі кульбабки точно обговорюють мене, але не думала, що їхня уява настільки багата. Одного недільного ранку до мене у квартиру постукала сусідка, яка жила просто піді мною.

Я намагалася виспатися в єдиний вихідний, а треба зазначити, що коли я не висипаюся, то стаю доволі агресивною, можу висловитися досить різко щодо порушника мого спокою.

Відчинивши двері, виявляю сусідку з дуже дивним виразом обличчя, який мене насторожив. Ніколи не бачила в неї такого натхненно-блаженного виразу! Готова була до чого завгодно: невдоволення, крики, нотації, як зазвичай і відбувалося до цього моменту.

Але грубити людині, яка з’являється на твоєму порозі з натхненним обличчям месії, язик не повернувся. Постаралася взяти себе в руки, приборкала свій гнів, намагаюся розмовляти якомога тактовніше, пам’ятаючи, що двічі на рік у блаженних загострення в психіці відбувається (я під час своєї роботи з такими стикалася).

Далі наш діалог:

— Дитинко, ми тут із сусідками порадилися і вирішили тобі допомогти, бачимо, як тобі важко! А ти ж така молода, усе життя попереду, а ти його угробиш просто на корені!

Від таких слів мій гнів моментально випарувався, мені навіть стало трохи соромно, що я погано думала про бабусь-сусідок. Я почервоніла, що сусідка розцінила це як прояв мого сорому за негідний спосіб життя.

— У мене онук працює на місцевому телебаченні, я просила його взяти тебе диктором! Ти дівчина молода, дикція в тебе така гарна! Сходи до нього на співбесіду обов’язково! – продовжує благодійниця.

— Дякую, звісно, за занепокоєння, – кажу, – але всі молоді так живуть. З чогось починати потрібно, нехай і за копійки працюю, але ж стаж якось заробляти потрібно. Вивчуся, категорію підвищу, в зарплаті додадуть, не все відразу в цьому житті відбувається.

У бабусі обличчя витягнулося від подиву:

— А що зараз на це ще й вчитися треба?

— А як же, – відповідаю, – навіть обов’язково. Інакше вилечу з роботи. І дикція в мене хороша через специфіку моєї роботи. Розмовляю з людьми цілий день, мова має звучати виразно і досить голосно, шепотіти ніяк не можна, трапляються й такі, у яких слух поганий.

— А яка їм різниця, що ти там їм кажеш? Вони ж, напевно, переважно всі напідпитку! – видає сусідка.

— Напідпитку до нас не потрапити, можна і в поліцію загриміти з адміністративним штрафом, – пояснюю.

— А за що там вас поважати? – на обличчі в бабусі глибоке презирство.

— За прояв неповаги до суду, – просвіщаю далі, – покладається адміністративний штраф або арешт на 15 діб, це передбачено законом ,а закон для всіх однаковий.

— А ти де і ким працюєш, на кого вчишся? – після німої сцени цікавиться бабулька.

— У міському суді, секретарем, – тут уже я в подиві, – навчаюся на юридичному факультеті, на вечірньому відділенні.

Сусідка з розчарованим виразом на обличчі раптом різко розвернулася і прямо побігла сходами до себе. Ні до побачення тобі, ні вибачень, що даремно потурбувала. На наступних вихідних від іншої сусідки, я дізналася всі подробиці мого “бурхливого особистого життя”.

Розповіла вона сміючись і з гумором про їхні хибні думки з приводу мене, як обговорювали «молоду дівицю легкої поведінки». Хто першим виплеснув у світ плітку про мій аморальний вигляд, вона вже й не могла згадати, але ідея всім бабусям сподобалася. Вирішили дружно рятувати грішницю.

А коли дізналися правду, сусідка, що піднімалася до мене на розмову, дуже журилася, як же вона тепер своєму онукові Петрові все пояснюватиме, вона ж уже в таких фарбах описала проблему велику, а рятувати нікого!

— Незручно якось вийшло! Внука напружила так. Адже він чекає горе-дівчину, щоб врятувати!

А те що мене так “прославили”, так це нічого, я ж їй ніхто. А я винна залишилася – бо нічого так рано на роботу йти і з навчання занадто пізно повертатися, тінь на себе тільки наводити, добрих людей вводити в оману.

У той час, мені було страшенно прикро, а тепер згадую з посмішкою. Приємно згадувати як сторонні бабусі, врятувати мене хотіли, нехай навіть і через оману і незнання своє, в той найскладніший період мого життя, коли навіть батьки зовсім не цікавилися, як я живу і чи є у мене їжа.

КІНЕЦЬ.