— Є здогадки в мене про причини, чому сестра чоловіка дітей мати не може. І з цього я зробила висновок про те, що вона сама в цьому і винна. Перервала своє цікаве положення на великому терміні, – говорить Мілана, – з уривків фраз зрозуміло.

— Чоловік мій тоді ще був маленький, не помічав нічого, та й зрозуміло: від дітей такі речі приховують у сім’ях, тим більше від хлопчиків. Але свекруха з дочкою якось сварилися і проскочило від мами чоловіка: “А я не наполягала, ти сама тоді вирішила життя собі не псувати, та й від кого дітей заводити було? Від твого юнака прищавого?” Ну ясна річ, по-моєму, про що йдеться.

— Ну шкода, якщо так, – відповідає Мілані така ж молода матуся, з якою вони прогулюються з колясками навколо будинку, – у дітях весь сенс життя. От втомлююся із синочком, а потім він усміхнеться, ручки до мене потягне і все, яке це щастя.

— Щастя, – підтверджує Мілана, – але моя донька – це моє щастя. Тільки моє і мого чоловіка. Решта спілкуватимуться в таких рамках, які я задам. А сестриця чоловіка зовсім берегів не бачить останнім часом. У мене зі свекрухою таких проблем немає. Хоча… тепер є, бо мама чоловіка свою донечку в усьому виправдовує.

Мілана заміжня 4-й рік, її маленькій доньці зараз 7 місяців. Маємо невеличку квартиру, отриману Міланою у спадок, чоловік має автомобіль, працює, активно допомагають грошима батьки молодої жінки: батько займається бізнесом, Мілана, а отже й онука в них – єдине світло у віконці.

І є родичі чоловіка. Але якщо зі свекрухою стосунки складаються більш-менш, то сестру чоловіка Зою молода жінка терпіти не може. Зоя старша за брата на 13 років, їй зараз 41 рік. Вона в розлученні, причому вже двічі. І Мілана впевнена, що шлюби розпадаються через бездітність.

—  Зоя жила своїм життям, брата майже й не помічала, їх узагалі мало що пов’язує, – продовжує Мілана, – будувала кар’єру, вона в неї пре в гору тільки так. Жила собі на втіху, ти тільки уяви: у самотньої жінки є трикімнатна квартира, в якій вітальня, спальня і кабінет. Кабінет! Можеш собі уявити всю глибину глибин? Працює Зоя і вдома, вечорами, у вихідні та свята, навіть кабінет завела.

— Ну раз дітей немає, то дитяча їй явно ні до чого, – киває подруга, – а чим іще займатися, якщо немає ні чоловіка, ні діток? Тільки робота й залишається.

— Так сестра, коли наша донька зʼявилася, вирішила продавати свою трикімнатку і ще одну квартиру свою, куплену, щоб гроші вкласти. Збиралася брати собі чотирикімнатну! – усміхається Мілана.

— А навіщо їй ще більше? Коли весь час на роботі, то вона не в усі кімнати й заходити буде, ясна річ, для прибирання можна найняти людину, але аукатися в чотирьох кімнатах одній? Не розумію.

— А тепер Зоя у своїй квартирі зібралася влаштовувати ще й дитячу! – обурена оповідачка.

— Подивилася на вашу донечку й зважилася взяти прийомну дитинку?

— Та ні ж, – махає прикро Мілана рукою, – це Зоя для нашої доньки планувала дитячу влаштувати. От як донька зʼявилася в нас, так Зоя й причепилася. Таке відчуття, що вона так і розраховувала: у брата буде дитинка, яку Зоя буде пестити, плекати і виховувати. Віддати не вимагала, але поводилася так, що все було зрозуміло.

Що вона влаштовувала, розуму незбагненно. Після виписки приперлася до нас і розкритикувала все, що ми в моїй квартирі для дівчинки зробили: ліжечко не там стоїть, не таке, пляшечки і речі нікуди не годяться, вона привезе все нове, яке купить сама, годувати дівчинку треба по годинах і до рук не привчати. Ось прямо гуру в справі поводження з немовлятами, тільки бездітне гуру.

Мілана з такими висловлюваннями сестри миритися не стала, доволі жорстко їй відповіла, що у своїй квартирі вона сама вирішуватиме, де стоятиме ліжечко, речі вона обирала для своєї дитини й не має наміру нікого слухати, як їй годувати й доглядати за її немовлям, підкажуть педіатри, якщо в тому виникне потреба.

Зоя трохи зменшила запал, але ненадовго. Могла прийти, зрозуміло з подарунками, і почати просити погуляти з дівчинкою. Ввічливо спочатку, наполегливо потім. А 4 місяці тому сестра чоловіка і зовсім заявила про те, що купить квартиру побільше і в ній влаштує дитячу.

— Як для чого? – відповідала Зоя на запитання брата, – Мама наша вже літня людина, їй із дівчинкою важко справлятися буде. А ви молоді, вам і погуляти хочеться. Ось догодує Мілана доньку і я буду її забирати до себе, вам же краще, відпочинете.

— Від такої заяви навіть чоловік мій очманів, із сестрою посварився, дійшло до того, що Зоя оголосила, що вони можуть і ще собі завести дітей, якщо захочуть, а вона хотіла братові квартиру купити, бо ж у нього немає нічого взагалі, – каже Мілана, – тобто, вона купити в нас малятко задумала, я так зрозуміла.

— Та вже, ось це сестричка, а свекруха з цього приводу якось висловлювалася?

— Висказувалася, – каже Мілана, – що Зою треба зрозуміти, у неї ж своїх діток немає. Що ніхто в нас доньку не відбирає, просто буде гуманно і по-родинному дозволити Зої відчути себе матір’ю. Ну і в тому ж дусі, що нам же краще, нам же легше, що Зоя багато чого може, допоможе, будемо як сир у маслі кататися.

Відчути себе матір’ю треба дати Зої! Це нормально? Я мати і тільки я. І ділити це звання ні з ким не зобов’язана. Хоче відчути себе матір’ю? Чудово. Вдівець із дитиною їй на допомогу. Не хоче чоловіка? Чудово, у нас багато сиріт зараз в країні, з її можливостями і грошима, влаштує справу так, що принесе немовля в дім.

— Напевно не хоче чужого, – припускає подруга.

— Я не знаю, що вона там хоче. І знати не хочу. У мене всі нерви цією Зоєю пошарпані, тепер і свекруха дивиться вовком: доньку образили.

Місяць тому Мілана з малятком потрапили в лікарню, підхопили десь ларингіт, а коли їх виписали, Зоя, яка прийшла провідати племінницю, влаштувала братові і його дружині скандал:

— Міланочка все сама знає і все вміє? – кричала Зоя, – Як же, її ж дитина, вона ж слухати мене не хотіла. І що? Мало не угробила доньку!

Брат намагався Зою осадити, адже захворіти може кожна дитина, але Зоя вгамовуватися відмовлялася, кричала про несправедливість світу, що дає змогу Бог розмножуватися безголовим, і не дає діток тим, хто їм може дати все, що молоді батьки тільки й зуміли як зачати й «вилупити», а на більше їх не вистачило.

— Тут мене й понесло, – каже Мілана, – висловила їй усе. Що безголові можуть розмножуватися, бо переривання не робили. А розумні й забезпечені нехай тепер спробують заробити й “вилупити», після того, як вишкреблися свого часу, що донька моя і Зої взагалі не варто було б відкривати рота. А що не так сказала?

Із Зоєю сталася буквально істерика, вискочила за двері ошпареною кішкою. Після був ще скандал зі свекрухою, яка звинуватила Мілану в жорстокості, в тому, що меле язиком даремно.

— Чоловік на моєму боці – це головне, – вважає Мілана, – Зоя роздумала продавати трикімнатну квартиру. Із чоловіком сестра не спілкується. Свекруха на мене дується, не розмовляє, заблокувала скрізь. Чоловік їй телефонує, але і з ним мама розмовляє через губу: “Через язик твоєї дружини Зоя в лікарню потрапила, а всього лише добра вам хотіла, про вашу доньку дбала. Були б розумніші, зрозуміли б”. Я винуватою себе не відчуваю ні крапельки. Ми дурні? Чудово, не лізьте до нас.

КІНЕЦЬ.