Я не можу порозумітися з мамою. Мені 27 років, повернулася жити до батьків, бо чекаю дитину й сама буду виховувати сина. Але замість того, щоб підтримати, мама мене морально з’їдає щодня.

Раніше в наших відносинах у дитинстві мама часто говорила фрази «краще б тебе не було», «невдячна», «поглянь на сусідську дівчинку, я таку хочу, а не таке безглузде дівчисько, як ти».

Я часто після сварок збігала з дому, примовляючи, що скинуся з даху, мене завжди наздоганяв тато і зупиняв, хоча сама усвідомлюю, що духу не вистачило б. Мені просто хотілося, щоби мене хтось обійняв і просто нормально розмовляв.

Це давав мені батько та дає. Оскільки нам з ним і зараз легко знайти спільну мову, але він страждає найбільше, мені здається, оскільки безсилий, що нічого не може зробити, щоб був мир і спокій у сім’ї.

Коли мені було 11 років, всі образи я почала заїдати, ми тоді жили з батьками тата, і бабуся була тільки рада нагодувати внучку. До речі, у 10 та 11 класі моя вага досягла 120 кг, і мама завжди не втрачала можливості образити з приводу зовнішності.

Але після закінчення школи ми з подружками поїхали на море, повітря, дієтичне харчування, грязьові процедури, і я схудла на 28 кг. І це був перший раз, коли мама мене похвалила. Я була на сьомому небі від щастя.

Того літа я вступила на навчання. Нові знайомства, великий вантаж навчання, я йшла ранком і поверталася ввечері, і ми практично не бачилися, і була тиша і спокій.

Потім, на другому курсі тата звільнили з роботи, і я твердо вирішила оплачувати саме навчання, спочатку працювала ночами касиром, а потім взагалі поїхала в інше місто працювати, за перспективами, але все проплативши наперед за навчання. Спочатку мама була в захваті, але коли я сама чітко розуміла, що не хочу вчитися на цій спеціальності та покинула університет, почалися закиди, скандали.

Але через якийсь час заспокоїлася, бо я намагалася зайвий раз не дзвонити та не приїжджати. Мама росла сама в не дуже в добрих умовах, часто була в інтернаті, оскільки бабуся часто хворіла і не було з ким залишити дітей, їх віддавали на час хвороби до інтернату.

І тому для мами моєї мені здається через це не властиво ласка і турбота. І подарунок як знак уваги на свята не обов’язкові, і якщо це цукерки, цього вже достатньо.

Хоча мені не завжди зрозуміло, чому вона не може приділити увагу і придумати щось цікаве, навіть для свого онука, дитині сестри. Як мені здається, що не додавши дітям, можна заповнити онукам. Але нажаль.

Років із 36 мама почала лежати у лікарнях, оскільки виявили розсіяний склероз. Нині вона на інвалідності, не працює, раз на півроку ходить на процедури, днів по десять. І це той час, коли вона зайнята, час тиші у домі.

У нас постійні зриви та скандали. Я й раніше намагалася допомагати батькам, грошима, продуктами, бажаними подарунками, коштами на ремонт. Але вважаю це звичайною нормою.

А зараз мамі призначили пенсію по інвалідності, і вона завжди повторює, як папуга одну і ту ж фразу: «моєї пенсії вистачає тільки на комуналку». Хоча всі покупки я взяла на себе і намагаюсь повністю все готувати. І начебто намагаюся бути спокійною. Але все не так і все не так.

Починаєш щось говорити, вона одразу кричить, що вона риба, яку ніхто не сприймає, але правда її аргументи та все інше просто виводять. Пила все життя тата, що вони не їздили саме на море, цього року зробила подарунок і всі разом зібралися, замість радості, перед поїздкою наслухалися, навіщо їй туди їхати, і що носити їй там не буде нічого, і що це дорого, і ні сенсу неї витрачатися, оскільки її пенсія цього дозволяє.

Приїхали начебто норм і сподобалося. Але коли приїхали додому, сказала, що 55 років туди не їздила і не бачить нічого доброго, навіщо ми поїхали туди. Я якщо чесно здивована.

Мені іноді здається, що вона мене не чує, і живе у своїх думках, і на все ображається. Я прийшла з прогулянки з подругою і кажу: «мам, у магазині знижки до 60 відсотків», на що, не давши закінчити відразу, була відповідь: «я не п’ю».

Я посміялася і продовжила: “Може, хочеш шарф або шапку, я собі і тобі візьму”. Вона знову відповіла щодо її пенсії, що вона не може собі це дозволити і що не потрібне їй це. Потім істерика та інше.

Зазвичай купувала мамі одяг у магазинах та пересилала чи купувала за кордоном. А тут нещодавно взяла її з собою по магазинах і зауважила, що вона боїться магазинів, аргументуючи, що їй від мене нічого не потрібне і пенсії не вистачає. Мене це знесилює, і я не знаю, як поводитися.

КІНЕЦЬ.