Я багато чула історій про те, що українці українців підставляють на заробітках, але і подумати не могла, що це станеться і зі мною.

Я взагалі пожитті людина така, що роблю всім добро, бо знаю, що воно мені повернеться.

Мої батьки вчителі, я ж вивчилась також на вчительку молодших класів, але за професією не працюю.

З чоловіком я розлучена, одна виховую донечку, якій цього року виповнилося вісімнадцять.

Орися вчиться на дизайнера. Вона в мене дуже ніжна і добра дівчинка. Вона як і я, трішки наївна.

Живемо ми з моєю мамою в селі, і оскільки тих грошей завжди не вистачає, ми на літніх канікулах вирішили вдвох на місяць чи два поїхати підзаробити грошей до Польщі.

Моя знайома працювала в одному ресторанчику і покликала нас до себе.

Ми й поїхали, в надії, що все буде добре, бо до своїх їдемо.

Та як тільки ми добралися до містечка Оля нам повідомила, що її мама занедужала і їй потрібно терміново повертатися в Україну.
На її місце “контролера” стала також наша українка Люба.

Я працювала посудомийкою, а Орися офіціантом, але не тим що оформляє замовлення, а тим, що прибирає після відвідувачів посуд.

Робота дуже важка. На ногах цілий день. Ми жили в хостелі, який належав тому ж власнику. Їжу в ресторані нам дозволялося їсти лише один раз, на обід, і це була “вчорашня їжа”. Свіжого нам не дозволялося брати.

На сніданок ми їли бутерброди в номері, а ввечері варили щось своє, макарони чи рис чи супчик овочевий. Старалися на всьому економити, щоб більше додому грошей привезти.

Пробули ми таких заробітках навіть не три тижні.

Всі попередні дні ми їли на обід ту “вчорашню” їжу. А одного дня я затрималася на мийці, а Орися пішла на обід сама. Якось вона переплутала каструлі і до картоплі положила “сьогоднішній” кусок м’яса з підливою.

Це миттю побачила Люба, яка працювала “наглядачем” і все доповіла власнику. (це, як я згодом зрозуміла, і була її робота).

Що тоді було, ви собі й уявити не можете. Я прибігла на шум і не впізнала свою дочку. Орися стояла бліда як стіна, а перед її носом власник ресторану вимахував тою тарілкою з м’ясом.

Оля ж, наша українка, яка родом з Тернополя, єхидно усміхалася, а потім нас просто виставили за двері, заплативши не всі гроші, бо за той хостел нарахували стільки, що в Україні дешевше в готелі жити.

Чому наші люди такі? Чому інші допомагають своїм, а наші готові на все, щоб вислужитись перед паном? Це були наші перші і останні заробітки, я собі це пообіцяла.

За той “сьогоднішній” кусок м’яса нас прогнали з роботи.

Ось вам і чужина. Всюди добре, та дома найкраще…

Джерело