Чоловік будує будинок, але оформлювати все хоче лише на свою матір. У нього вже було одне розлучення і ділити майно він більше ні з ким не має наміру

Останнім часом мене не відпускає тривога за майбутнє наших дітей.

Річ у тім, що мій чоловік у шлюбі вже вдруге. І, після шлюбу з першою своєю дружиною, при розлученні їм довелося все ділити навпіл. Вони разом купували квартиру, машину. І ось цей факт, що у шлюбі все майно вважається спільно нажитим, чоловікові вкрай не сподобався.

Я знала, що чоловік має у власності ділянку землі, на якій він, до моменту нашого знайомства, вже почав будівництво будинку. Коли ми одружилися, мені стало відомо, що ділянку цей чоловік завбачливо оформив на свою матір.

Він взагалі тепер більше не має наміру нічого оформляти на себе чи свою дружину. Так мені було заявлено. Адже, як він зрозумів у першому шлюбі, кохання – штука не вічна, а якщо ми надумаємо розлучатися, то тепер вже я не зможу на щось претендувати.

Ми у шлюбі вже сім років. У нас за цей час зʼявилося двоє дітей. Весь цей час чоловік працює вахтами. Нічого не можу сказати, заробляє він пристойно. Нам із дітьми на життя цілком вистачає.

Причому, весь цей час чоловік також продовжує будівництво будинку. А це задоволення дуже не з дешевих. Наразі основні роботи вже практично завершені. Залишилося небагато. Чоловік планує, що ми зможемо переїхати вже цього літа.

Отак і виходить, що ні діти, ні я чоловіка практично не бачимо. Він або працює, їдучи на вахту, або працює на будівництві будинку. Тобто у вихованні дітей участі він не бере від слова зовсім.

Мало того, це зараз вони трохи підросли та тата пам’ятають і впізнають. А коли вони були ще зовсім маленькі, то взагалі його боялися.

Приїде чоловік із вахти, а діти від нього сахаються як від чужого. Тільки звикли, поки він від роботи відпочиває, а тато вже знову на вахту.

Зі свекрухою стосунки у нас не дуже теплі. Вона холодно ставиться і до мене, і до своїх онуків. Я навіть якось чула від неї фразу, що вона, мовляв, не має наміру звикати до дітей, бо, у разі нашого розлучення, вони все одно залишаться з матір’ю, тобто зі мною, а отже, бабуся їх більше не побачить.

З усього цього, за останні роки в мене чітко склалося враження, що і чоловік і його мати холоднокровно та виважено готуються до нашого розлучення.

При цьому ми не маємо якихось конфліктів чи розбіжностей в інших питаннях. Тільки одне – я вважаю, що чоловік будує цей будинок фактично для своєї матері. Ми з дітьми до цієї власності не маємо жодного стосунку.

Але чоловік усі сім років у цьому питанні своєї позиції не змінює. А мене все більше напружує ситуація, а як же наші діти? Вони ж у цій історії, у разі чого, постраждають найбільше.

Чому ні їхній батько, ні їхня бабуся не переживають про майбутнє дітей. Адже я не про себе переживаю. У мене й на думці ніколи не було, щоб чоловік оформив будинок на мене. Але у чоловіка досить ризикована та небезпечна робота. А якщо з ним щось станеться?

Я цілком можу припустити, що моя холоднокровна свекруха і бровою не поведе. Вона запросто викине і мене та онуків із дому, який юридично належить їй.

Як у такій ситуації мені убезпечити своїх дітей? Від усіх цих думок мені останніми днями дуже тривожно. А ще неймовірно прикро, що фактично всі довкола – і чоловік, і його мати – живуть в очікуванні нашого розлучення.

Я не знаю, як мені вчинити у цій ситуації? Останні кілька місяців взагалі не бачу сенсу чекати на чоловіка з вахти. Мені стало якось неприємно жити пліч-о-пліч з такою людиною, яка в разі чого готова залишити нас з дітьми на вулиці.

КІНЕЦЬ.