Я не знаю, чи так правильно буде вчинити, але мені так підказує душа. Мені вже 68 років і маю право її слухати.

На заробітки у Францію я поїхала 30 років тому, аби виростити трьох дітей.

Бо мій чоловік заробляв вчителем у музичній школі копійки, а я втомилася крутитися на трьох роботах у якійсь дрібній торгівлі.

Дітей я все одно мало бачила, але все одно не могла їм дати все, що потрібно.

Поїхала я, коли вони підлітками були. Зараз у всіх квартири, машини. Я приїздила на всі випускні дітей, на весілля і народження онуків. Всім дарувала великі подарунки.

Працювала я за ці роки на різних роботах, починала прибиральницею, потім довго доглядала літніх людей, але останні 20 років вже працювала у компанії будівельних матеріалів, власниця якої історична українка, дочка емігрантів.

Заробляла я добре, тому гроші не тільки відправляла в Україну рідним, але в дещо відкладала собі – хотіла повернутися додому не з пустими руками.

Як я вже сказала, у дітей моїх все є. У чоловіка теж машина, дача, ремонт у нашій з ним квартирі, де я після повернення збиралася з ним доживати.

Але мої плани змінилися. Бо коли я проїхала і сказала, що вже залишаюся, всі діти і навіть чоловік почали говорити, що мені ще варто їхати і працювати, адже онуки підростають, комусь вступати скоро, а в Україні багато не заробити.

Дивилася я на них і зробила собі висновки, що трапилася зі мною банальна історія, що і я не змогла цього уникнути – стала для своєї сім’ї просто гаманцем.

А ще я зрозуміла, що не хочу сидіти решту життя з чоловіком в квартирі і на дачі, що не моє це все вже стало.

З чоловіком ми давно просто друзі і батьки наших дітей. Дітей і онуків я люблю, але я їм потрібна лише як бабуся ц Франції, а не поруч.

Отже, я і поїду у Францію. Але спочатку розлучення з чоловіком, і хай там що подумають мої рідні і близькі, знайомі.

А потім я куплю собі маленький будинок у Франції – мої французькі друзі і роботодавці допоможуть, я вже порадилися, з ким треба, і будиночок такий є на примітці.

І так і буду жити решту життя – для себе, хоч трохи, поки ще є здоров’я. Трохи по подорожую – адже друзів по Європі багато з’явилося, але їздити часу за роботою особливо не було.

Планую на днях поговорити з чоловіком і з кожним з дітей. А розуміти мене чи ні – це вже їхня справа.

У своєму майбутньому житті я завжди буду рада приїздам дітей і онуків, якщо у них буде таке бажання.

А сама я залишитися на старість не боюсь – тут є достойні будинки для людей літнього віку, плюс комусь же я залишу свій будинок в майбутньому – або це буде хтось з моєї родини, хто приїде до мене, або чужа людина, яка за майно мене догляне.

Та про це ще рано думати. Поки що у мене попереду не прості розмови з рідними в великі зміни в житті.

Джерело