Коли ми святкували весілля, вже “тепленька” свекруха вибухнула гучними риданнями, а потім промовила проникливу промову, в якій набажала нам щастя в обидві руки, а зверху ще з панського плеча подарувала квартиру своєї мами, якої не стало років сім тому.

Ми сприйняли подарунок з поясним поклоном і невимовною подякою. Ми такого не очікували. На подаровані на весілля гроші ми зробили у квартирі ремонт, оновили меблі та стали жити.

Прожили ми так чотири роки. Вісім місяців тому народилася наша дочка, а три місяці тому приїхала свекруха з молодшим сином та його речами. Мама чоловіка і раніше приїжджала в гості, і дівер бував, але щоб із торбинками – таке вперше.

– Ну, Славку, неси речі поки що до зали. Треба спочатку якусь перестановку зробити буде, – командувала свекруха, а ми з чоловіком стояли, як примерзлі. Навіть слова сказати не могли.

Першим прийшов до тями чоловік і запитав, що тут відбувається.

– Ось Славіка з речами привезла. Він тепер із вами житиме. Йому тут від університету ближче, ніж від нашої квартири, – обмахуючись хусткою, пояснила свекруха.

– А з якого дива Славік житиме у нас? І чому ми про це дізнаємось в останню чергу? – почав закипати чоловік.

– А з чого це я у вас питатиму, кого у своїй квартирі селити? – округлила очі свекруха, а чоловік якось різко здувся. – Не чужу людину до вас привела. Це твій брат, має такі ж права на цю квартиру, як і в тебе.

Я незрозуміло кліпала очима. Що відбувається? Я була впевнена, що свекруха переоформила квартиру на сина одразу після весілля, а тут з’ясовується, що ні.

– Ви ж нам її подарували, – простягла я, хоч усе й так уже було зрозуміло.

– Я? Подарувала? Ти щось плутаєш, люба. Я пустила вас сюди пожити, щоб ви по клоповниках різних не кидалися. Так і чому одному синові я маю створювати хороші умови, а другому ні? Гаразд, далі ви тут без мене розберетеся, а на мене вже чекають.

З цими словами свекруха піднялася і залишила “недодаровану” квартиру. Ми з чоловіком були розгублені, тільки Славик діловито тягав свої баули до зали. Він же нам пізніше і пояснив, що у мами буйно розцвіло особисте життя, тому вона вирішила розчистити затишне гніздечко для себе та свого обранця. Дорослий син зі своєю думкою до маминої ідилії не вписувався.

Славіка нічого не бентежило. Ну переселили, йому все одно. Комп він із собою привіз, спати є де, а решта його не цікавить. А ось я мав дуже багато запитань. Головне – чому чоловік не сказав, що квартира так і не стала його.

– Ну, мама спочатку все обіцяла переоформити, а потім якось навалилося все, стало не до того, я вирішив, що це не надто важливо, не чужі люди.

Я була в самих розпатланих почуттях. Мені тільки Славіка не вистачало на повний комплект. У нас двушка, а в ній троє дорослих і немовля. Схоже на сюжет якоїсь дурної комедії. Але виявилося, що це схоже на драму.

Славік виявився не найприємнішим сусідом. Щоб він за собою прибрав, треба разів п’ять повторити. До того ж у нас зовсім не збігалися ритми життя – він усю ніч гуркотить чимось на кухні, а потім весь день пирхає, що ми заважаємо йому спати. Плач дитини його дратує, він включає музику, і не в навушниках, які вона взагалі не сприймає, а від колонок.

Холодильник Славік підчищає із завидною спритністю. Увечері я зварю суп на завтра, а він його за ніч спустошує.

– А що мені тепер голодувати?

До того ж, дівер не працює, а мама не поспішає його фінансувати.

– Тобі для рідного брата тарілки супу шкода? – звітувала вона старшого сина, коли він поставив риторичне запитання, а хто Славік повинен утримувати.

Тарілки супу нам було б не шкода. Але він уминає весь вміст холодильника із завидним юнацьким апетитом, проїдаючи значну частину бюджету.

Загалом зараз ми не живемо, а виживаємо. Славік начебто і непоганий хлопець, але безголовий і лінивий. До того ж він до ладу не вчиться, і працювати не рветься. Йому й так добре.

А ми з чоловіком навіть рипнутися нікуди зараз не можемо – я в декреті, дитина зовсім маленька, а зарплати чоловіка на оренду житла і нормальне наше проживання не вистачить. Сидіти з дитиною, щоб я могла працювати, теж нема кому – мої батьки теж ще працюють. Але вони пообіцяли, що за кілька місяців закриють свій кредит на машину і зможуть нам допомагати грошам. Можливо, нам пощастить з’їхати на окрему квартиру. Тільки за ремонт у цій прикро, стільки грошей угрохали, стільки душі вклали.

Від вчинку свекрухи в шоці всі, а вона вважає, що все гаразд. І квартиру вона нам не дарувала, навіть якщо обіцяла.

– Чи мало що може наобіцяти весела жінка, – відповідає вона на всі претензії з боку родичів на свою адресу.

КІНЕЦЬ.