– Ти ж квартиру за мамині гроші купила! То чому я повинен жити інакше, – сказав мені брат.

Я не розумію, як достукатися до Богдана. Це справді ніби м’ячем об стінку.

Мама нас з братом, можна сказати, виховала одна. Тато навіть аліменти не платив, хоча й жив в сусідньому селі. Від нього на день народження ми навіть цукерки не отримували.

Мамі важко було, але допомога бабусі з дідусем нас сильно виручала. Поки ми були під пильним наглядом бабусі і дідуся, мама заробляла гроші працюючи на двох роботах, щоб нас поставити на ноги.

Саме тому, коли ми вже були студентами, мама поїхала на заробітки в Італію. В неї була мрія, заробити нам обом на квартиру.

Першою заміж вийшла я, а через два роки і Богдан. Мама обом допомогла з весіллям. Хоча ми й не робили гучної забави, але все рівно ресторан і музиканти були організовані.

Ми з чоловіком хотіли брати іпотеку, але мама сказала, що вже має певну суму. Ми доклали всього нічого і то до ремонту. А ось брату з дружиною “повезло”, бо Інна мала свій будиночок за містом, який вони з чоловіком і хотіли гарно облаштувати.

Будинок цей належав Інні. Богдана прописувати там вона не хотіла, що мене з самого початку насторожувало.

Було в них з мамою домовленість, що як тільки в мами на руках кругленька сума, вона переводить їх Богдану, а той вже все робить і наймає майстрів.

Я попереджала і маму і Богдана, що це не дуже гарна ідея.

– Ти маєш квартиру свою, ось і мовчи, – говорив мені брат.

Після того, як Інна подарувала Богдану двох  синочків близнюків, мама ще більше розщедрилася з грошима.

Мені вона зовсім нічого не висилала, але я і не хотіла, бо в чоловіка була гарна робота, я ж була в декреті.

В час, коли мама вже допомогла брату з облаштуванням будинку, вона сказала, що вже нарешті б хотіла повернутися в Україну, але жити в селі вона не хоче, тому ще деякий час попрацює, щоб заробити і собі на однокімнатну в районному центрі. Таким чином вона нас попередила, що грошей пересилати вже ні мені ні брату не буде.

Але так вийшло, що Інна зустріла якогось чоловіка і мій брат окрім того, що має платити аліменти, залишається на вулиці. В село їхати жити він не захотів.

Мама ж не могла пережити того, що я з квартирою, а Богдан ні. Ось всі гроші, які вона наскладала вже собі на квартиру, вона віддає Богдану.

Звісно, я почала обурюватися. Але ні, не за гроші. Я б хотіла щоб і мама хоч трішки пожила. Будиночок в селі ніхто не підтримував. Він почав сипатися, там немає ні води ні газу. І ось мама, заради сина йде туди жити.

Я вже просила маму перебратися до нас з чоловіком, але вона не хоче заважати молодим.

Мені соромно за брата. Я ж йому пояснюю, що якби тоді мене послухав, то і сам би жив в квартирі, і мама б в належних умовах жила.

Але Богдан не може зрозуміти, що не так.

– Як тобі так і мені мама купила по квартирі! Що ж не так?

– А не так, що твоя Інна живе з якимось молодиком в хаті, зробленій за мамині кошти.

– Там живуть мої діти, – виправдовується Богдан.

Сумно мені, дуже сумно. Мама не має здоров’я, щоб знову в ту Італію їхати. Ось і виходить, що пів життя в Італії пропрацювала, а живе в хатинці, до якої з криниці воду відрами носити приходиться…

Джерело