От чесно, я просто вже до такої міри була виснажена, що, здається, ще трохи і я б просто зламалася. А невістка образилася: доньці допомагаю, а їй – ні, – каже Віра.

— Віро, я взагалі вважаю, що так не можна, ти про себе зовсім не думаєш. Невістка образилася? Син губи дме? Ну й плюнь на них, у твої проблеми хтось вник хоч раз? Допомогу тобі запропонували? Ні. Сама крутишся. Ти не залізна, – вмовляє подруга.

Віра – звичайна жінка віку 50 з хвостиком. Щоправда, виглядає вона не те щоб старшою, а більш виснаженою, ніж її подруги та колеги. Сама помічала: її приятельки із задоволенням обговорюють майбутню відпустку, ремонт, нові меблі, модне вбрання, чоловіків і різні доглядові процедури для подовження молодості, а їй, Вірі, немає до цього всього жодного діла.

Радість у житті? Для Віри тепер радість, якщо її не чіпають хоча б день, а вже якщо вдається виспатися – свято. Просто жінка живе, так би мовити, повним життям. І років 20 уже є підпорою для всіх оточуючих.

— Не можу пригадати жодної нормально проведеної відпустки, – зізнається Віра. – Якщо відпустка, то або в мами ремонт, або у свекрів дача. А хто головна робоча сила? Взяти ту ж дачу: у свекра хвора спина, у свекрухи – тиск і цукор, чоловік – не чоловіча справа, мовляв, грядки полоти. Ремонт у моєї мами? Ну чоловік і заявляє, що пальцем об палець не вдарить у тещі вдома.

Між чоловіком і мамою Віри вічна ворожнеча. Це зі свекрухою Віра ладнала завдяки своєму власному характеру: допоможе, промовчить, вибачить і вибачиться. Чоловік такою фігнею не страждав, стримуватися не вважав за потрібне, та й у мами характер той ще. Нічого, прожили якось, нехай і бідненько майже 30 років разом, виростили доньку, якій зараз 26 років і сина, якому 28 років.

— А зараз такий період настав, що навалилося одночасно багато чого і навалилося на мене одну, ну що тепер вдіяти? Хоча… хоча я вже ледь тримаюся.

Останні років 10 у житті Віри суцільний аврал. Почалося все з хвороби свекрухи. Лежала вона, щоправда, мало, пішла тихо й уві сні. Але жінка важка, а свекор старенький, а чоловік, якій єдиний: “Ну мама ж жінка, як мені їй міняти білизну, вона соромитися буде”. Місяць Віра провела у відпустці, доглядаючи за матір’ю чоловіка.

— А потім її не стало, так батько чоловіка почав чудити, 6 років я з ним маялася. З роботи пішла, два роки вдома сиділа, він же був у цілковитій деменції, – хитає Віра головою.

– Чоловік? Чоловік гроші заробляв, у нас же тоді діти вчилися.

Після того як не стало свекра, Віра на роботу влаштувалася, але з колишніми умовами і колишнім колективом нове місце не зрівнялося, хоча жінка і звикла вже. Але зітхнути жінці вдалося тільки на коротку мить: невдовзі діти створили сім’ї.

— У сина двоє вже, перший у них зʼявився коли жили у свахи, вона й допомагала, а перед появою онуки взяли іпотеку, пішли, почали жити окремо, почалися образи і з боку матері невістки, і з боку її самої, – продовжує Віра.

Я їм старшого хлопчика випестила, тепер твоя черга, – уїдливо говорила сваха. – Діда зараз на тобі немає, живуть молоді ближче до тебе, ніж до мене. Повинна ж ти згадати, що в тебе не тільки дочка, а й син є.

Вірі згадувати було ніколи, за півроку до появи в сина другої дитини, і у дочки зʼявилось два хвопчіки. Були проблеми і з доношеністю дітей, і з грудним вигодовуванням, донька інколи лежала з температурою під 40, а Віра після роботи мчала до неї, щоб допомагати, дати молодій матері відпочинок.

— І невістка завжди була в образах: я туди їду, а до неї – ні. Ну сама поміркуй, у сина друга дитина, досвідчені вже батьки, а у доньки тільки щойно зʼявилися дітки  та ще й проблемні, та й двоє їх, хоч розірвися…

— Я взагалі не розумію, як ти живеш, – хитає головою близька подруга. – Ти всім допомагаєш, про всіх дбаєш, а тобі хтось надав підтримку? Хтось просто поцікавився, як ти справляєшся, особливо зараз?

На це у Віри відповіді немає. А тим часом двійнятам доньки було трохи більше року, коли чоловікові Віри поставили нехороший діагноз. І стадія ще не далеко не остання, але чоловік якось одразу занурився з головою в хворобу, різко перестав робити по дому те, що йому цілком було під силу.

— Він навіть розігрівати собі їжу перестав. З роботи пішов на групу, але сидів удома ввечері й чекав мене, щоб я прийшла, дістала, розігріла, подала. І ще такий образливий став, просто жах. Почнеш йому нарікати, мовляв, сам міг би зробити і те, і те, а він так перевертає все, що почуваєшся цілковитою скотиною.

— Звісно, чоловік перестав гроші заробляти, хворіє чоловік і все, став не потрібен. Тепер йому можна і не готувати, – ображається чоловік.

Місяць тому літня мама Віри незграбно впала на вулиці, перелом двох ребер, ноги, дякувати Богу, цілі, але сильне розтягнення є, і ходити жінка і не може, і боїться. Біда в тому, що живе мама досить далеко і від квартири Віри, і від її роботи.

— Ось і розриваюся між мамою, чоловіком і роботою. А працювати треба, лікування чоловіка коштує грошей, та й харчуватися треба якось, – зітхає Віра.

– Донька ідею подала, щоб мені було легше, треба мою маму взяти до нас із чоловіком. Я й хотіла, але чоловік категорично проти, заявив, що кине лікуватися і буде в муках доживати останні дні, якщо я тещу до нього в будинок поселю. Уявляєш? Мені не вистачає 24-х годин на добу, мені спати ніколи.

— Не слухала б ти, а робила так, як тобі зручно, – обурюється подруга.

— А як зробити? На чоловіка накричати? Він і так хворіє, до операції зараз готується. Та й мама не горить бажанням до нас переїжджати, плаче, оголошує, що краще будинок для літніх людей, ніж із зятем під одним дахом, – відповідає Віра. – А тут ще й невістка вибухнула.

Чоловік Віри зараз лежить у лікарні, мамі значно краще і хоч один раз жінка вирішила не їздити до неї на інший кінець міста, а просто відпочити у свій вихідний. Усього лише приготувала чоловікові їжу, зганяла до нього вранці в лікарню і повернулася додому, маючи намір лягти спати.

— А ми з чоловіком у кіно зібралися, – зателефонувала невістка. – Мама моя грипує зараз. Ми до Вас дітей завеземо?

Віра спробувала пояснити дружині сина, що не зможе подивитись за дітьми, бо просто дуже втомилася. Але невістка пригадала їй і свою маму, яка няньчила старшого онука, і доньку Віри, якій свекруха невпинно допомагала з двійнятами. До розмови долучився і син, волаючи до маминої совісті.

— І я вперше в житті гаркнула, що совісті немає в них самих. Ні в кого. Ніхто не допоміг, коли я пласталася зі свекрухою, але ж моїм дітям вона бабуся. І зі свекром ніхто жодного вечора не провів, щоб я в кіно сходила.

І до другої бабусі я одна їздила завжди, а останній місяць практично щодня, і про батька нагадала, який хворіє. Виговорилася і трубку поклала, – каже Віра. – Тиждень минув. Не телефонує син. Образилися вони, їм дорікнули. Чоловікові дзвонили в лікарню, мамі моїй дзвонили, а мені – ні.

— Ех, Віра, давно пора всіх із шиї зсаджувати.

— Та кого всіх? Чоловіка як кинеш? А маму? Ось скриплю, терплю, але тягну все це.

У дзеркало на себе дивитися жінка вже без сліз не може.

Як гадаєте, тягнути проблеми всієї сімʼї це дійсно обовʼязок кожної жінки?

КІНЕЦЬ.