Ми з Андрієм прожили разом 40 років із наших 25. Ровесники – народилися з різницею у дванадцять днів. І весь цей час я була впевнена на сто відсотків – цей чоловік лише мій.

Що ніхто і ніколи не цілував його так само, як я, не обіймав його, не надавав такої ж підтримки… Ми ж дуже багато разом пройшли, навіть згадати страшно.

Ще за paдянських часів він тяжко захворів, а я сиділа біля його ліжка. Виходжувала, годувала з ложки. У 90-х Андрій спробував влізти в бізнес і одразу напоровся на серйозних людей. Як живі залишились – не розумію. Але, незважаючи на страшну небезпеку, я все одно була поряд.

А вже він мене скільки разів рятував… Усього не згадати! Одне слово – ідеальна пара, як два голуби, які не уявляють собі життя один без одного. Принаймні я так думала донедавна. А потім сталося таке, від чого моє життя перевернулося. Розкололася на дві частини: «до» та «після».

Отже, приходжу я якось із роботи додому… А що, мені хоч і 65, але я веду активний спосіб життя. І працюю не так заради грошей, як для розваги. Адже вдома нудно сидіти, а відсутність активної діяльності – прямий шлях до могили. Так ось, приходжу я з роботи та застаю гостя. Маленький хлопчик з сумним обличчям.

Хлопчик сидить на дивані у вітальні. Поруч із ним сидить мій благовірний і… плаче. Не те щоб ридає, просто пускає скупу чоловічу сльозу. Я, не знаючи, що думати, починаю ставити запитання.

– Андрюша, а це хто такий? Що це за хлопчик? І навіщо ти його додому привів?

– Аня, ти мене зрозумій тільки правильно, – відповідає чоловік, а сам знову почав плакати, – у мене син пoмер сьогодні вночі. А це – мій онук.

– Який ще син…? Якщо ти забув, то ми маємо доньку. Вона незаміжня, працює в столиці. І онуків у тебе нема. Принаймні поки що.

– Це в тебе дочка, – Андрій аж голос підняв, – і внука немає в тебе. А в мене був син. І є онук. Ось він – Михайлик.

– Добрий день, – простягнув хлопчик, піднявши на мене світло-блакитні очі.

– Добрий день.. Так. Ходімо зі мною на кухню, там усе розкажеш. А хлопчик, онук, чи хто він там, хай тут посидить. Розмова не для дитячих вух.

Взагалі, на той момент я вже приблизно зрозуміла, що сталося, але вірити відмовлялася. Щиро сподівалася, що Андрій зараз розіб’є мої припущення. Скаже, що, мовляв, це жарт, а хлопчик – онучок якогось колеги, який попросив з ним посидіти.

Але ж ні. Чоловік почав розповідати про пригоди своєї юності, і я поволі випала в осад. Настільки здивувалася, що на деякий час навіть дар мови втратила.

Виявляється, цей мій чоловік незабаром після нашого весілля завів собі коханку. Якусь красуню з технікуму, де свого часу викладав сопромат. Але це ще півбіди. Незабаром після початку цих «випадкових» стосунків, дамочка завагітніла та народила хлопчика Валеру.

Тобто, простіше, у Андрюхи з’явився син на боці. Розірвати стосунки з коханкою він уже не міг – дитина пов’язала їх міцно. Але й від мене йти не збирався. Так і жив на дві сімʼї.

Потім хлопець виріс, сам одружився, у нього народився син. Той самий Мишко, який сидів на дивані у вітальні. Коханка померла кілька років тому, з Валерою ж чоловік стосунки підтримував міцні, як і належить батькові та дитині. Адже це для мене він, якщо можна так висловитися, ворожий елемент. Йому – рідна кров.

Але біда – в ніч перед описуваними подіями Валера не стало. Дівчина ж його давним-давно пішла до коханця, кинувши хлопця на плечі батька.

Підсумок – Мишко залишився зовсім один. Окрім діда, тобто мого чоловіка, не було в нього на всьому світі жодної близької душі. Так, круглий сирота.

– Ось такі пироги, – закінчив Андрій розповідь. – Я розумію твій стан, але мені його більше нікуди подіти. Все-таки не чужа людина. Та й шкода дитину чисто по-людськи… Хіба ні?

– Жаль, – тільки й змогла вимовити я. – Та як ти взагалі посмів?! І на що сподівався?

– Ні на що. Просто розповів і поставив тебе перед фактом. А далі вирішуй сама. Виженеш – твоє право. Але, як би там не було, я все життя любив тільки тебе одну. А це… випадковість. Прикра, болісна, але вона є.

Не знаю, що мною рухало в той момент, але я… погодилася на якийсь час залишити Мішу у нас.

Зрештою, малюк не винен, що його дідусь виявився рідкісним брехуном. Вважай, зрадником. А тепер, за півтора року, я сама його від себе не відпущу. Прив’язалася. Та й своїх онуків у мене не буде.

З’ясувалося, що наша з Андрієм рідна донька через здоров’я не може мати дітей. А тут раптом Мишко підвернувся дуже до речі.

Звісно, ​​зрада, так. І повністю пробачити чоловіка я не можу й досі. Але в чомусь навіть вдячна йому.

КІНЕЦЬ.