– Віро, відчини двері і впусти мене в квартиру. Зараз же! Чуєш? Кому сказав, – вимагав Микола. – По-доброму прошу. Не пустиш по-доброму, ти знаєш мене. Я все одно увійду! Тільки це буде вже по-поганому.

— Не розумію, про що ви кажете, чоловіче, — відповідали за дверима. – Ви хто? Я зараз поліцію викличу.

Але Микола чув, що це був голос його дружини Віри, і це злило його ще більше.

– Я твій чоловік! – кричав Микола.

— Мій чоловік удома і спить, — почув Микола. — І не дай Боже, він зараз прокинеться. Нам із вами обом не поздоровиться. Тож краще йдіть.

«Що за нісенітниці? – подумав Микола. – Як я можу спати, якщо я ось. Стою біля дверей квартири, а мене не пускають. Так, я сьогодні випив. Але не так само. І це мої двері. Моя квартира Тільки ключі чомусь до дверей не підходять. Нічого не розумію».

— Слухайте, жінко, — сказав Микола, — а як вас звати?

– Віра, – відповіли за дверима.

– Ось! — радісно закричав Микола. — І мою дружину теж звати Віра.

– І що? Тож я маю вас пустити у свою квартиру? Тільки тому, що вашу дружину теж звати Віра?

— Тому що я є твій чоловік! — рішуче відповів Микола. – У мене і паспорт із собою.

– Ах, у вас і паспорт із собою.

— Ти ж сама мені сказала його взяти із собою.

– Я сказала?

— Ну, так. Дві години тому, коли мені здалося мало, і я хотів, щоб ти сходила до магазину. А ти відмовилася, і тоді я пішов. А ти сказала, щоб я взяв про всяк випадок паспорт. Тому що у свої сорок років я виглядаю молодо і мені можуть не продати.

– Що я сказала?

— Що мені більше сімнадцяти не даси.

— І ви повірили вашій дружині?

— А чому я мав їй, тобто тобі, не повірити?

— Та тому що я зараз дивлюся на вас у вічко, і ви виглядаєте на всі п’ятдесят.

— А це вже грубо, Віро.

— Ще раз повторюю. Я не та Віра, яка вам потрібна.

— Ти брешеш. Я впізнаю твій голос.

— Значить, мій голос схожий на вашу дружину. У цьому нічого дивного.

– Добре. Тоді відчини двері і покажи своє обличчя.

– Ось ще! З якого дива?

— Хочу переконатись, що ви не моя дружина. Покажіть обличчя, і я піду. Обіцяю.

— Нічого я вам не покажу і двері не відчиню. Цього лише не вистачало! Тепер я вас ще більше боюсь. Двері йому відчинити. Обличчя показати. А раптом ви ненормальний?

– Я нормальний.

— А раптом я вам сподобаюся і ви на мене накинетесь?

— Я не накинуся. Присягаюся.

– Я вам не вірю.

– Але чому?

— А чому я мушу вам вірити?

— Тому що людям взагалі треба вірити.

— А ось ви дозволили б своїй дружині відчиняти двері незнайомому чоловікові, коли спите, тільки тому, що всім людям треба вірити?

– Ні.

— У такому разі, перестаньте бешкетувати і йдіть до себе додому. Нічого тут робити.

— Куди ж до себе? Куди? Якщо це і є мій дім! – закричав Микола.

У цей час відчинилися сусідні двері, і з них вийшли незнайомі люди, чоловік і жінка.

— Що ви галасуєте? – запитала жінка.

— Це просто неподобство якесь, — сказав чоловік.

— А хто ви такі? — здивовано промовив Микола.

— Ми тут живемо, — відповіли чоловік та жінка.

— У сенсі ви тут живете? – здивувався Микола. — тут живуть Люся та Гриша.

— Я і є Люся, — відповіла жінка.

— А я Гриша, — представився чоловік.

Микола притулився до стіни і поволі опустився вниз. Сидячи на підлозі, він махав руками, ніби відганяв мух від обличчя, і переводив погляд з Люсі на Гришу і назад.

— А яке це місто? — спитав Микола.

— Київ, — відповів Грицько. — І вас дуже просимо, не галасуйте. Бо якщо зараз прокинеться Микола, чоловік Віри, він живе у цій квартирі, і вийде сюди, то вам не поздоровиться.

— Це я є чоловік Віри, — відповів Микола. – Я і є Микола.

— Не смішно, — сказала Люся.

— Не смішно, — погодився Микола.

— У вашому віці такі жарти неприпустимі, — сказав Грицько.

— У якому віці?

— Вам, мабуть, уже понад шістдесят, — сказала Люся.

— Та мені сорок недавно виповнилося.

— Ви погано виглядаєте, — сказав Грицько. – Вам треба більше відпочивати.

— Ідіть додому, — сказала Люся.

Люся та Гриша пішли до своєї квартири і зачинили двері. А Микола зателефонував до служби відкриття замків.

– Мені не потрапити до квартири, – сказав він. – Ішов, все було нормально. Повернувся, ключі до замків не підходять. Так, я в ній зареєстрований. Так, паспорт при собі. Чи є хтось вдома? – Микола задумався. – Ні! — впевнено збрехав він. — Удома нікого. Чекаю!

— Що ви збираєтесь робити? — почув Микола Віри голос за дверима.

— А зараз приїде фахівець, перевірить мої документи та відкриє квартиру. А якщо він не відкриє, я сам викличу поліцію. Тому що я точно знаю, що мешкаю в цій квартирі.

Фахівець переглянув паспорт Миколи та відмовився відкривати квартиру.

– Чому? – не зрозумів Микола.

— Бо у вас який номер квартири? — спитав він.

— Сімдесят другий, — відповів Микола.

— А ця сімдесят перша, — повідомив фахівець.

Микола лише зараз звернув увагу на номер квартири.

– Що таке! – сказав він. — А де ж сімдесят друга?

— Поруч, — відповів фахівець, показуючи на квартиру, з якої щойно виходили Люся та Гриша. — Якщо хочете, то можу вам її відкрити. Чи, може, самі? Ключі у вас є?

– Є, – відповів Микола.

— От і відкривайте.

Микола дістав ключі та спробував відчинити ними двері сусідньої квартири. Але йому не вийшло.

– Відкрити? – запропонував фахівець.

— Не треба, — відповів Микола, згадуючи Гришу та Люсю, які нещодавно пішли до цієї квартири. — Нічого не треба. Мені зараз потрібно просто вийти надвір і пройтися, подихати свіжим повітрям.

– Пройдіться, – сказав фахівець. – Давайте я вам допоможу. Це ваша сумка?

– Сумка? – не зрозумів Микола. – Ви про що?

— Он біля дверей сумка. Чи не ваша?

Микола згадав, що повернувся із магазину з повною сумкою.

– Моя, – відповів він. — Мені було мало, і я сходив у магазин і купив.

— Беріть сумку і підемо на повітря. Ви дуже блідий. На вас немає обличчя.

Вийшовши з під’їзду, фахівець та Микола розпрощалися. Микола пішов у бік метро.

«Поїду до мами, — вирішив він, — а завтра на свіжу голову розберуся з усім іншим. Напевно, я сьогодні й справді не дуже добре почуваюся».

До метро було десять хвилин пішки. Але вже за п’ять хвилин Микола побачив Віру. Вона йшла йому назустріч, усміхалась і махала рукою.

– Ти вирішив мене зустріти! — радісно промовила Віра.

«Ха-ха, — нервово подумав Микола, — здається, я божеволію».

– Так, – відповів Микола. – Вирішив. Думаю, дай піду та зустріну дружину.

— А мене, уявляєш, щойно ти пішов у магазин, на роботу викликали терміново, — сказала Віра, беручи чоловіка під руку і ведучи його у бік будинку. — Приїхала туди, а там уже все гаразд. Даремно тільки їздила. А як ти?

– Що як?

— Сходив у магазин?

– Сходив.

– Купив, чого хотів?

– Купив, – Микола показав на сумку. — Ось скільки.

– А чого додому не йдеш? Чого з сумкою тягаєшся? Адже важка?

– Та я вирішив тебе зустріти, і разом додому підемо.

– І правильно зробив. Слухай, а ти, виходить, додому заходив? Ну, якщо зрозумів, що мене вдома немає, то й вирішив зустріти.

– Заходив. Дивлюся, тебе нема. Вирішив зустріти.

— А сумку забув лишити?

– Точно. Забув. Слухай, Віро, мені зараз чогось не дуже добре. Давай ми просто підемо додому, а вдома я тобі розповім. Добре?

– Добре, – погодилася Віра.

Коли вони піднялися на поверх, Віра виявила, що забула на роботі ключі від квартири.

– Відкривай своїми, – сказала вона.

Перш ніж відчинити двері, Микола подивився на номер квартири.

“Номер моєї квартири, – подумав він, – нічого не розумію”.

В цей час відчинилися двері сусідньої квартири, і з неї вийшли Люся та Гриша. Але тільки не ті Люся та Гриша, яких бачив Микола, а інші. Справжні. Яких Микола дуже добре знав.

Сусіди привіталися, сіли у ліфт та поїхали.

– Відкривай, – сказала Віра.

Руки Миколи тремтіли, коли він вставляв ключ у замкову щілину. А коли замок відкрився, Микола відчув, що ще трохи і він знепритомніє.

— Я спати, — сказав він відразу, як увійшов до квартири.

— Ти ж казав, що тобі мало, — сказала Віра.

— На сьогодні достатньо, — відповів Микола.

Він зайшов до спальні, ліг у ліжко, накрився з головою ковдрою і швидко заснув.

— Все добре, — казала Віра комусь телефоном. – Він повірив. Вже спить. На мою думку, наш розіграш пройшов більш ніж успішно. Усі зіграли свої ролі просто чудово.

Вночі Миколі снився сон, ніби він повернувся з роботи додому, вийшов з ліфта, підійшов до того місця, де мали бути двері його квартири, а двері немає. Ну просто немає і все.

Інші двері є, а замість дверей гола стіна з номером його квартири і сумка з порожніми пляшками.

Прокинувшись у холодному поті, Микола вирішив кинути пити. Прийшовши на кухню, Микола одразу повідомив про це Віру.

“Це добре, – подумала Віра, – а якщо не кинеш, ми ще щось придумаємо”.

КІНЕЦЬ.