От нічого не буду сину казати про його дідусів і бабусь з обох сторін. Бо хорошого нема що сказати, а іншого совість не дозволяє – все ж таки маю повагу до старшого покоління. Підросте Данилко – сам розбереться.

Але насправді – просто немає слів, як це сумно.

Я так їм і сказала: зі своїми дачами чи ще там чимось навіть не звертайтеся до нас. Так мама тепер зі мною вже другий тиждень не розмовляє.

По моїм свекрам і батькам все стало зрозуміло, ще коли Дані виповнилося пів рочку. Я тоді попередила батьків, що не збираюся розповідати дитині про чудових дідусів та бабусь. Нехай просто беруть участь у його житті, і він сам зрозуміє, що вони найкращі у нього.

Але наші батьки проявили себе зовсім інакше.

Мої батьки живуть в одному з нами місті, батьки чоловіка – у передмісті в приватному секторі. І в тих, і в інших немає часу приїхати на вихідні, побути з дитиною, погуляти, щоб Данилко елементарно знав, що це рідні люди. Та й ми з чоловіком змогли б сходити у кіно чи кафе, розвіятися, відпочити.

Але ні, наші мами й тата хочуть на відстані займатися своїми справами, але щоб онук їх дуже любив. Я сказала, що нічого не говоритиму про них, ні хорошого, ні поганого. А дитина виросте і все зрозуміє сама.

А соя мати ще любить після роботи зателефонувати, щоб я докладно розповіла, що вже вміє робити онук. Не розуміє, що я не маю на це часу.

Я, звичайно, стала такою-сякою для всіх, бо прямо сказала, що вони могли б частіше бачити онука.  Та у моїх батьків – дача, в інших робота та дорога займає багато часу. Але вони знайшли час відпочити в Карпатах і під Одесою.

А ще ця авантюру з подарунками. Свекруха ніби між собою питає, що даруватимемо малому на те чи інше свято, я відповідаю, а мама чоловіка: «Ой, все! Це ми даруємо!».

Мені так прикро стало, я сказала, що це дарую я, а вони те, що самі вигадають і вважають за потрібне. Ну чесно я ж дарую дитині те, що він хоче, просить, про що мріє. Вони ж не в темі, бо не спілкуються з ним, чекають, коли він виросте.

А тут виходять такі дбайливі бабуся та дідусь. У результаті тицяють гроші, і вибирай, дитино, що хочеш. Відкупилися.

Зараз Данилко вже підліток, але спілкуватися з ним бабусі й дідусі так і не почали. Мабуть, ще малий, до його пенсії треба почекати, тоді буде в них час.

Я зрозуміла, що нам не пощастило і цим людям онуки не потрібні, хочуть жити собі комфортно. Але й до нас більше по допомогу хай не звертаються – досить з мене їхніх дач і городів. Мріємо з чоловіком про другу дитинку, а також хочемо пожити для себе.

Я так їм і сказала: зі своїми дачами чи ще там чимось навіть не звертайтеся до нас. Так мама тепер зі мною вже другий тиждень не розмовляє.

Джерело