Я мама єдиної дитини, маю доньку. З її рідним татом ми так і не одружилися, не склалося зовсім у нас: пожили ми трохи у цивільному та розійшлися.

Я якось хотіла вийти заміж за іншу людину, наче склалося в мене з Іваном непогано, але чомусь дочка, будучи в підлітковому віці, мій вибір зовсім не схвалила, навпаки, так і говорила постійно, що він не подобається їй.

Я, після того, таки махнула на своє особисте життя та вирішила її спочатку виростити, відучити, видати заміж за хорошу людину, а потім вже й своє особисте життя влаштовувати.

Мені чомусь здавалося, що моя донька після весілля повинна піти до чоловіка – як це зазвичай буває. Або вони з чоловіком, як молода сім’я, будуть орендувати окрему квартиру, а там вже самі щось придумають.

Дочка моя провчилася на медсестру, познайомилася згодом з хлопцем. Жив він далеко: майже 200 км від нашого міста. Моя Марина з ним спілкувалася постійно – то по скайпу в інтернеті, то по смартфону.

Іноді донька кликала мене на свої бесіди з ним – спочатку просто познайомитися, потім просто привітатися. Наче хороший такий, посміхається щиро, вітає мене. Мене навіть, правду кажучи, не цікавило – хто він і звідки, думала, що нічого серйозного: просто спілкування таке між дітьми, друзі.

Але через рік вони все ж “домовилися”, він вирішив приїхати до нас хоча б на час відпустки. Привіз мені солодощі, доньці – золотий ланцюжок і ще якісь подарунки.

Молоді цілими днями десь гуляли, у дочки теж відпустка якраз була, а потім повідомили мені про те, що подали документи до РАЦСу. Вони самі вирішили, що зять поїде додому, там звільниться з роботи і буде жити у нас.

“Доведеться, мамо, тобі його прописати у себе!” – сказала тоді мені дочка.

Ну що ж, людина хороша, нехай буде так, можливо, він і є доля моєї Маринки. У нас велика двокімнатна квартира, розмістимося якось вже, аби здорові усі були і щасливо жили.

Зять мій згодом приїхав, зіграли скромне весілля, молодята поїхали в медовий місяць. А коли приїхали, я насилу стала впізнавати свою дочку. Зазвичай вона весела та з таким командним характером, а тут раптом така спокійна стала, намагається в усьому догодити чоловікові, хоче, щоб він у нас себе почував, як вдома і був справжнім господарем.

Спершу мій зять був проти, щоб ми харчувалися разом. Ви, мовляв, дорога тещо, їжте що хочете, а у нас з дружиною здорове харчування. Дочка робить постійно якісь фруктові та корисні суміші в блендері, навіть чаю зі мною не п’є, як колись раніше.

Ну добре, хай буде так, раз вони вирішили. Я вирішила бути в стороні і не вмішуватися в їх життя.

Потім йому стала не подобатися наша собака. Потім він став просити тиші після 10 вечора, йому, бачте, потрібно спати лягати, а нам навіть розмовляти не можна.

Заходить дочка в мою кімнату, бере пульт та ставить мій телевізор на мінімальний звук. Але я не чую нічого! Я роблю голосніше слухати, адже недобре чую, на жаль, тоді заходить зять:

“Я не зрозумів? Я сьогодні спати буду чи ні? Думайте вже і про когось, крім себе”.

А ще чоловікові моєї доньки зовсім не подобається, коли мої подруги іноді приходять до мене, хоча це буває зрідка. В очі мені він це не говирить, дочка переказує його слова.

Дочка пішла на роботу, а я стала випитувати у зятя – а чи не хочуть вони собі житло шукати? “Навіщо, я і так тут прописаний! А що вас не влаштовує?”

Я йому пояснюю, що зазвичай буває так: дівчина виходить заміж, після цього її чоловік забирає жити до себе. Я розумію, що назад він туди точно до себе повертатися не хоче, зі своїми мамою й татом зовсім не ладнає, але можна ж і в нашому місті житло зняти.

Але він взагалі навіть про це не думає! Не минуло й 10 хвилин після розмови, мені тут же дзвонить дочка: “Мамо, що ти там моєму чоловікові сказала? Ти що, не хочеш з нами з Артемом жити? Це тобі твої подружки напоумили, або ще хтось вирішив підказати, бо заздрить, що ми всі разом так добре живемо?”

Я навіть не знала, що їм відповісти. Мені шкода свою доньку, адже розумію, що зять заробляє мало, орендувати хороше житло він не може, а я не хочу, щоб вона погано десь там жила.

Тепер живу я як в комуналці, вже намагаюся все зробити правильно: тарілку за собою не помити, річ якусь на видному місті залишити, собаку вічно до себе в кімнату кличу. Живу як миша, але все одно все не так для них, все ніяк догодити не можу.

Тепер я думаю: а чи не піти мені самій кудись на оренду жити разом з собакою вже самій? Зарплата дозволить, якщо її трішки більше половини віддавати. А там, може, особисте життя почну влаштовувати. А по-іншому ніяк: або просити доньку, щоб йшла собі куди хоче, або далі жити так.

А від цього я вже втомилася. Але чи маю я змінювати своє життя і віддавти власну квартир заради зятя, чужої мені людини виходить, але щоб була щасливою моя донька?

Джерело