Зараз гірко собі в цьому зізнаватись, але я, мабуть, прожила своє життя даремно. Все життя віддавала себе сім’ї, дбала про чоловіка, дітей, онуків.

А тепер зрозуміла, що я більше нікому не потрібна. Вони про мене навіть не згадують. Ось минулого тижня був день народження – ніхто з нашої великої родини не зателефонував, не привітав.

Це не якась дитяча образа, що забули про моє свято. Тут розуміння, наскільки ти важлива, якщо навіть у твій день народження близькі люди не знайшли часу для дзвінка чи повідомлення.

Мені з дитинства вбивали в голову, що найважливіше в житті – це сім’я, саме там твоя опора, в чоловіку, дітях, а потім і онуках.

Я пронесла це переконання через все життя і тільки зараз задумалася, а чи правильне воно? Але користі від таких роздумів немає, вже нічого не виправити.

Заміж я вийшла рано, у дев’ятнадцять років, хоч для нашого села це було нормально. Чоловік був не місцевим, міським, познайомилася з ним, коли навчалася в училищі.

Мені казали, що пощастило, за такого чоловіка треба триматись. Я трималася, адже сім’я – це найголовніше, що є у житті.
Швидко завагітніла, чоловік наполіг, щоб я покинула училище і займалася будинком. Ми жили в окремій квартирі, яку нам вибила свекруха.

Чоловік вже працював завдяки батькам на хорошому місці. У нас у домі всього було вдосталь, і мені подобалося проводити час у своєму домі.

Я повністю вела побут, чоловікові не було на що скаржитися. Завжди свіжий обід та вечеря, вдома порядок, дитиною його не грузила, цікавилася його роботою.

Через рік після появи первістка я була в положені знову. Чоловік сказав, що мені не треба думати про вихід на роботу. Він сім’ю забезпечує, а на мої плечі лягає ще більше турбот по дому та з дітьми.

– Я не хочу, щоб мої діти бачили матір так само рідко, як і я. Я чоловік, я маю заробляти, а ти займайся сім’єю.

Так все життя і йшло – на мені троє наших дітей, усі побутові питання, потреби чоловіка, садки, школи, покупки, черги та все в такому дусі.

Я вкладала душу в те, що робила. Мені було важливо поговорити з кожною дитиною, знати її проблеми та мрії, допомагати та підтримувати.

Мені завжди було важливо вислухати, як пройшов день у чоловіка та підтримати його, особливо коли були гострі моменти у каламутні роки.

Коли пішли онуки, я не відмовляла у допомозі. Сама приїжджала, приймала у себе, готова була будь-якої миті підхопитися і бігти на допомогу.

На літо вивозила онуків на дачу чи до моря, щоб батьки могли відпочити та зайнятися своїми справами. Вчила онуків читати, грала з ними, лікувала розбиті коліна та зберігала наші маленькі секретики, які вони мені розповідали.

Нині вже чоловік на пенсії, діти виросли, деякі онуки мають свої сім’ї. З кожним роком вони пишуть і дзвонять все рідше.

І ось дожила до того моменту, коли мене ніхто з родини не привітав з днем ​​народження. Подруга привітала ввечері, чоловік почув розмову та теж привітав, навіть букет замовив.

Але ні діти, ні онуки навіть не написали повідомлення. Я чекала весь день, потім наступний – нічого. Я думала, що хоч чоловік їх там ткне носом, щоби привітали. Ні.

Начебто це не показник їхньої любові до мене, але все одно гірко. Ось і вся моя важливість у їхньому житті. Чи може я накручую себе? Як ви вважаєте, чи нормальні мої почуття в такій ситуації?

КІНЕЦЬ.