Мене звуть Оксана, мені 28 років, і я вже шість років у шлюбі з Костиком. У нас двоє синів: старшому Сашкові три роки, молодшому Максиму – рік.

Коли ми з Костиком тільки познайомилися, мені було всього 20, і я ще не вміла толком тримати в руках господарку. Та життя швидко навчило мене бути сильною – з появою дітей на мене лягла вся відповідальність за нашу сім’ю.

Костик виріс без батька. Його мама, тітка Надя, завжди опікувалася ним, як могла, і вирішувала всі його проблеми. Вона сама визнає, що через надмірну турботу він виріс лінивим і невпевненим у собі.

А я, мабуть, десь прогавила той момент, коли мала б побачити, що в житті доведеться нести весь цей тягар самотужки.

Зараз у мене відчуття, наче я постійно тягну воза, повного проблем. І якщо щось не так з дітьми, чи щось зламалося вдома – все це мої проблеми.

Коли щось стається, я лишаюся сама з цими труднощами. Костик може і сказати: “Ну ти там якось розберись, я ж на роботі”, – і піти займатися своїми справами.

Одразу після нашого весілля, через п’ять днів, у мене не стало бабусі. Вона була мені дуже близькою людиною, яка завжди підтримувала і давала поради.

Того ж вечора Костик поїхав на корпоратив, бо “за нього ж уже заплачено”. Я сиділа одна, розбита горем, а він десь там веселився.

Через рік сімейного життя у мене стався нервовий зрив. Я тоді так боялася, що більше ніколи не зможу мати дітей. Костик на той час поїхав на сесію, і навіть на вихідні не повернувся додому, бо, мовляв, це було б дорого. А мені ж так потрібна була його підтримка, хоч якось відчути, що він поруч.

Тепер я розумію, що він просто не був готовий до сімейного життя, до появи дітей. Він начебто й любить їх, але інколи здається, що більше всього на світі він любить тільки себе.

Я повинна його просити пограти з дітьми, сходити з нами кудись. Довелося вчити його, що, коли він їде кудись, треба привозити що-небудь для дітей і для мене.

Пам’ятаю, як одного разу він прийшов з магазину і приніс собі якийсь смаколик, з’їв його прямо перед дітьми, навіть не подумавши, що вони теж хочуть.

Мені довелося пояснювати йому, що вдома є діти, і їм теж потрібні такі маленькі радощі. Мені досі не вкладається в голові, як він, в 30 років, може не розуміти таких простих речей.

А його любов до танків і дивана – це окрема історія. Щоб він щось зробив по дому, треба виклювати йому мозок. Я вже втомилася, не хочу нікого змушувати бути хазяїном, чоловіком, батьком.

Мені хочеться хоч іноді побути слабкою та беззахисною, а я відчуваю себе справжньою “бабою-воїном”, на якій усе тримається.

Іноді я відчуваю, що втратила себе. Раніше до мене тягнулися люди, я була прикладом для багатьох. А зараз я сиджу в чотирьох стінах з дітьми і почуваюся нещасною нікчемністю.

Я навіть уже не розумію, люблю я Костика чи ні. Без нього життя не уявляю, але й з ним вже не можу – сили немає. Він у мене перший і єдиний чоловік, я навіть не замислююся про стосунки з кимось іншим.

Але ж і тягнути таку дорослу дитину, яка сьогодні дорікає мені, що він гроші заробляє, хоча моя допомога на дитину лише трохи менша за його зарплату, я теж більше не можу.

Я втомилася. Хочеться рівноправного партнера, з яким би можна було розділити всі радощі і тягарі життя. Не знаю, як мені бути далі, але я знаю одне – так, як є зараз, продовжуватися не може.

КІНЕЦЬ.