Сестра чоловіка Аня одружилася за рік до нас. Ми з чоловіком Русланом тоді вже зустрічалися, тож на весіллі я була. У свій святковий день Аня була вже з невеликим животиком, їхня сімʼя чекала на поповнення.

Шлюб сестри чоловіка проіснував сім років, мені завжди здавалося, що він ідеальний. Тому коли пролунала звістка про розлучення, я навіть не знала, що й думати. Виявилося, що чоловік попелюшки той ще гуляка і Аля втомилася ловити його на зрадах, подавши на розлучення. На той момент вони вже мали двох дітей.

Свекруха дуже журилася, що діти будуть рости без батька, просила дочку не рубати з плеча, але Аня була непохитна.

– Він і так дітьми не займався, тож жити з ним заради дітей я не збираюся, – огризалася вона.

– Мам, я допоможу Ані дітей виростити, що я не мужик чи що, – додав мій чоловік.

У них із сестрою добрі стосунки, племінників щиро любить. Я була не проти.

Дітям Ані було сім і п’ять років, мої були молодші – п’яти та трьох років. У неї хлопчик та дівчинка і в мене. Нашим синам по п’ять років вони народилися з різницею в два місяці.

Проти того, щоб чоловік спілкувався з племінниками, я нічого не мала. Тим більше, колишній Алін чоловік про дітей після розлучення забув геть-чисто. Аліменти вона ходила вибивати через судові пристави, а спілкуватися тато з дітьми не рвався. Руслан звалив він батьківські обов’язки.

До цього питання чоловік підійшов із усією відповідальністю. Він поринув у виховання племінників з головою – постійно ходив з ними гуляти, влаштовував для них свята, водив на секції та їздив із ними зі змагань. Про племінників він знає все. Діти до нього дуже тягнуться, дядько Руслан у них у улюбленцях.

На жаль, про наших дітей я сказати такого не можу. Ними чоловік займається за залишковим принципом, тобто якщо залишаються сили після племінників. Ми пробували разом дітей зводити, але виходить погано. У дівчаток дуже велика різниця у віці, а хлопчики постійно б’ються, завойовуючи увагу Руслана. Тому вирішили, що краще все-таки їх поділити.

Мене така поведінка чоловіка засмучує. Заради племінників він може стати о п’ятій ранку у свій вихідний, щоб з’їздити з ними на змагання – вони займаються якоюсь боротьбою. А для наших дітей він не може знайти сил після роботи погуляти у дворі. Приходить із роботи, гладить дітей по головах і вкладається тупити у телевізор. Або знову ж таки йде до племінників.

– Ваші діти ростуть у повній сімʼї, а діти Ани без татка залишились. Руслан намагається зробити так, щоб вони не відчували себе неповноцінними, – переконує мене свекруха.

Але яка це повноцінна сім’я, якщо батько займається чужими дітьми. У мене таке відчуття, що в моїх дітей немає батька. Говорила чоловікові, що він чинить неправильно, але він мене не розуміє. У його голові така ж установка, як і у свекрухи – у нас повноцінна сім’я, Ана не має, їй треба допомагати.

Чоловік навіть не в курсі, в який дитячий садок ходить наша дочка, він жодного разу там не був. Натомість на ранки племінника свого часу навіть з роботи відпрошувався. Подарунки племінникам він купує сам, бо знає їхні смаки, а чим займаються його власні діти, чим захоплюються, що люблять – він взагалі без поняття.

Коли діти мали вітpянку, Руслан пішов жити до свекрухи, бо Аліни діти не хворіли на неї, а він їх не хотів заразити. І так у всьому – на чолі всього племінники, а решта за залишковим принципом.

Не знаю, як донести до чоловіка, що поки він порається з племінниками, то втрачає своїх дітей. Не кажу, що треба забити на них, але якось варто шукати балансу, щоб вистачало часу на племінників та на своїх власних дітей. Бо поки добрий дядько Руслан віддає увагу племінникам, рідні донька і син незабаром забудуть, як виглядає батько.

КІНЕЦЬ.