– А може мені мішок від картоплі одягнути і мотузкою підперезати? – не витримала я. Чи і це на вашу думку, Ольга Іванівно, буде марнотратно?

– Оленко, ось не треба перебільшувати, просто така дорога сукня! У ній тільки на свято, а потім у шафі висітиме!

– Господи, яке свято? Це звичайна повсякденна сукня! І коштує вона не дорого!

– Але ж можна було підібрати щось і подешевше, тим більше, якщо на кожен день! Щось практичніше, не марке!

– Ага, мішок від цукру! Практично та недорого! А раз білий, то ще й парадно-вихідний!

– Оленко, що ж ти одразу кричиш? На ринок би зайшла, там цих суконь!

– Так там можна купити з гарною знижкою, якщо там порвано трохи. Вдома заший, та й ходи собі на здоров’я!

– Ольго Іванівно, а ви розумієте, що я не хочу купувати зіпсовані, дешеві речі з ринку? Я хочу нормальну літню сукню з натуральної бавовни! Або з льону, як ця! І зручно, і не жарко!

– Але ж її прасувати треба! Це стільки електроенергії!

– Ні, я буду в м’ятому ходити, бо праска електрику жере! Ольга Іванівно, ну, скільки можна тріпати мені нерви?

Я купила сукню! За свої гроші! Не за ваші! Чому ви мене соромите, як маленьку дівчинку?

– Оленко, то гроші водяться у тих, хто вміє економити! А як ти так їх витрачаєш, то скоро Вова з Сашком голодувати почнуть!

Звичайно, я ж купила собі дорогу сукню, замість того, щоб нагодувати сім’ю!

– Ніхто у нас не голодує! А от якщо б вони їли те, що купуєте ви, то вони б із лікарні з отруєннями не вилазили!

Свекор, який, саме два дні тому виписався з гастроентерології, подивився на мене розширеними очима.

– Так, Максиме Євгеновичу! Ваші страждання – це прямий наслідок божевільної економії вашої дружини! Це навіть не економія, а ску-пер-дяй-ство!

– Це я скупердяйка? Та я все життя копієчку до копієчки! По магазинах за день кілометри намотувала, щоб купити дешевше хоч на три гривні! Я знаю ціну грошам! А ти! Ти! А ти тільки витрачати вмієш!

– Вовочка на роботі вбивається! Світла білого не бачить, щоб тобі твої сукні дорогі оплачувати! Пошкодувала б свого чоловіка!

– Ви свого пошкодуйте! Він у вас по лікарнях, як за розкладом, а йому лише шістдесят! То шлунок, то печінка, то підшлункова!

Це ви його так годуєте! А до ортопеда, як до себе додому ходить, бо ви йому на взуття нормальне грошей шкодуєте!

І знаєте, є такий винахід, як туалетний папір! А газети краще у макулатуру здавати!

– Вова! Ти зобов’язаний з нею розлучитися! Кидай цю марнотратку і хамку! Вік житиму, стільки ж і проклинатиму!

Я, виходячи заміж, недостатньо близько познайомилася зі своєю свекрухою, тому її скупість стала для мене сюрпризом практично з перших днів щасливого сімейного життя.

– Вова, ти подзвони мамі, – я дзвонила чоловікові, перебуваючи на збереженні, – вона до мене приїжджала, то прострочки навезла! Не подивилася, мабуть. То ти скажи, щоб вона вдома переглянула! Не дай Боже, отруяться!

– І багато привезла?
– Ой, багато! Творожки, кефірчики, молочко! Так багато, що ледве в холодильник у палаті запхала. А потім я пішла взяти щось, а сирок аж лопнув. Глянула терміни, а там усе щонайменше тижневої давності!

– Сподіваюся, ти все викинула?

– Звичайно, я ж не божевільна!

Посміялися, пожартували, а мамі Вова дзвонити не став. Він свою маму не перший рік знав. Щоправда, попросив мене уважніше дивитися на термін придатності всього, що його мати привозитиме.

– Вона в магазині може не подивитися, – вигадав він виправдання, – а тобі зараз можна тільки свіже!

І лише згодом під дією незаперечних доказів було встановлено, що Ольга Іванівна – мисливець за простроченням!

– Що дешевше та безкоштовно – організму нашкодити не може! – одна з її заповідей.

А Вова побоювався, що його мати мене рано чи пізно чимось поганим нагодує. Але свекрусі було шкода витрачати гроші на транспорт, щоб до мене в лікарню кататися.

– Пронесло! У сенсі пощастило!

А коли мене з лікарні виписували, то свекруха притягла трилітрову банку з протухлим свинячим жиром.

– Це тобі, невістушка, щоб ручки після прання мазати! Прання в тебе багато буде, а я знаю, як ручки можна загробити!

І всім демонструвала свої й насправді ґрунтовно побиті руки:
– Це я чоловікові джинси випрала! Раніше тканини м’якші були, а тепер і не схопити!

– А як же пральна машина? Закинув, капсулу кинув, натиснув кнопку, а потім тільки повісити і залишається…

– Що ти! Заспокойся! Навіщо купувати ці агрегати? І дорого, і води витрачають, що лічильник, як пропелер! Ручками-ручками!

– Якими ручками, якщо вони в такий стан приходять? – жахнулися гості.

– А тому я і принесла невісточці дар неземний! Після прання ручки намажеш, тільки на балконі краще, щоб не вивернуло, а потім шкіра гладка, шовковиста!

Банку я від гріеха подалі винесли на балкон. А звідти, наступного дня, на смітник. Пральну машинку Вова ще три тижні тому замовив матері, та підключив!

Усвідомивши факти прострочення, а також «посудину з живлющим кремом», я зрозуміла сутність своєї свекрухи.

– Вова, вона завжди такою була? – запитала я у чоловіка.

– Якби не активоване вугілля, я б до своїх років не дожив!

– А економить вона, бо сім’я потребує?

– Ну, не так щоб дуже, але такої економії не потребує точно.

– Господи, як же так можна жити?

– Я в шістнадцять до гуртожитку пішов, потім армія, потім доучувався, тож я – нормально. А батькові, як на мене, все одно. Він старого загартування.

– Загартування загартуванням, але ж жити потрібно з комфортом, і не боятися, що з-за столу ти в туалет побіжиш!

Вова знизав черговий раз плечима, і сказав тільки:

– Добре, що ми живемо не так!

Якось, спілкуючись з подругою, я, по великому секрету вирішила їй пожалітися на свекруху:

– Спокійно вже й у гості не сходиш! – ділилася я. Це щось середнє між ритуалом та цирком!

– Свекруха суворих правил? – запитала Надя.

– Зі своєрідним світоглядом! Нічого нового до неї надіти не можна, одразу претензія, що розбазарюємо гроші.

– Не повіриш, спеціально для неї тримаю сукню, в якій ще до появи Сашка ходила. А Вова трохи набрав, то його старі джинси розшивати довелося, аби матуся його не причепилась, що нові купили!

– Не за її гроші, то яка їй справа?

– Я поки це правило візиту не вивчила, мені так мозок виполоскали! Склалося враження, що я останню скоринку хліба з її рота вийняла, щоб купити собі кофтинку!

– Напевно, вона турбується, щоби зайвого не витрачали…

– Знаєш, вона і на потрібне не розщедрюється! Щоб з’їздити до свекрухи всією сім’єю на пару днів, а звуть нас постійно, мені доводиться три дні пакувати сумки!

– Навіщо? – здивувалася Надя.

– У мене немає бажання гуляти її квартирою в запліснілих гостьових капцях, які міг ще розносити Цар Панько! Капці із собою!

– Туалетний папір – це панська розкіш, є ж газети! Пару рулонів, щонайменше! Постільна білизна! Тут я навіть пояснювати не буду! А ще мішок їжі!

– А це ще навіщо? Вас там що, не годують?

– Годують, Надю! Так годують, що краще б ми бамбук жували! Здоровіші були б! Готує свекруха тільки з тих продуктів, які змогла урвати дешево!

Підгнилі овочі, прострочені ковбаси та сири, м’ясо з душком, про рибу навіть згадати страшно! І це все виставляється на стіл у тарілках з тріщинами та щербинками, які відсвяткували вже свій сорокарічний ювілей!

Надя прикрила рота серветкою.

– Ось і я про те саме! Так, що їжу я беру з собою! І ось найсмішніше в тому, що мої страви змітаються зі столу в момент, а частування свекрухи відправляється в холодильник до наступного прийому їжі.

– Там на деяких салатах мухи вже муміфікувалися, а вона вважає це добрим частуванням!
– Я в паніці та жаху! – ледь вимовила Надя.

– Слава Богу, їздимо нечасто! – я перехрестилася.

Я вимовилася, мені полегшало! Не сказала я, що свекор, віднедавна, став до нас у гості часто заїжджати. Посидіти, перекусити, у туалет сходити з комфортом. Але на нього я не скаржилася, шкодувала.

– Оленко, можеш прохання моє виконати? – спитав якось він. Вовка погодився, але без твоєї згоди робити нічого не буде.

– А що таке?

– Я все життя на машину збирав, – м’явся він, розповідаючи. – Від моєї складно заначки робити. От і розтягнулася історія на довгі роки. Але річ не в тому.

Накопичив я, знайшов машинку з рук. Але якщо на себе куплю, мене дружина зі світу зживе! А ми оформимо її на Вовку, або, якщо хочеш, на тебе! А моїй скажемо, що приятель віддав мені стару машину, щоби я катався!

Звичайно, я погодилася, прийняла у свекра гроші, та контакт продавця. А коли провела Максима Євгеновича, насіла на чоловіка:

– Вов, у нас є заощадження?
– Ага, підкопичили ми з тобою ґрунтовно!

– А давай татові машину кращу купимо? Ти ж знаєшся?
– Олена? – здивувався Вова.

– Хай він хоч порадіє, поїздить, як завжди мріяв! А оформимо на тебе, у мене все одно прав немає.
Це були перші проблиски бунту, що зароджуються, проти скупердяйства свекрухи.

А на урочисте вручення ключів я одягла нову розкішну сукню! На її покупці Вова наполягав, щоб віддячити мені за добре ставлення до його батька.

– Досить мені вдавати з себе, чорт знає що! Тим більше для тієї, яка цього не варта!
Скандал з приводу сукні вибухнув із порога.

– Олю, закрий рота!

Максим Євгенович уперше в житті підвищив голос. Замовкли всі! Навіть із вулиці перестав долинати шум.

– Не смій кричати на Олену! Вона, на відміну від тебе, чоловіка свого любить, про дитину нормально дбає, і сама прекрасна в усіх відношеннях! І сукня їй ця пасує!

І господиня вона чудова! І готує так, що пальчики оближеш! І в хаті у неї лад! Та якби я знав, що такі жінки бувають, я б від тебе ще до появи Вовки втік!

Ольга Іванівна почервоніла:

– Ну і провалюй до своєї Олени! Ти ще у сина дружину відбий, а онука всинови! Життя прожили, а він тут орало на мене розкрив! Забирайся! Зрадник!

До речі, про маленького Сашка всі забули, поки з’ясовували стосунки. А той підійшов до діда, взяв його за руку і сказав:

– Діду, а пішли до нас жити! Ти мене на своїй новій машинці кататимеш, а спатимеш зі мною в кімнаті! А ще ми гратимемо!

Сашко повернув обличчя до матері:
– Давай дідуся із собою заберемо! Він добрий!

– А я, виходить, погана? – заревла свекруха. Все забирайтеся! Усі!
Я кивнула чоловікові, потім погладила сина по голові і промовила:

– Максиме Євгеновичу, а переїжджайте до нас! Ми з Вовою на роботі, а ви якраз за онуком придивитеся!

– Рибалити навчу, столярувати! Ех, онуку!

Він підхопив Сашка на руки, і разом з нами покинув ненависний будинок затятої скупердяйки.

А та ще довго кричала, проклинаючи всіх і вся, на всі лади, але слухати її не було кому, окрім сусідів, які їй зовсім не співчували.

А ось за свекра ми були раді:
– Поживе ще чоловік! Та й проживе довше! Чи правильно ми вчинили, час покаже, і все розставить по своїх місцях!

Можливо, і до свекрухи дійде, що не треба пхати свого носа до наших витрат, та не вживати різне лайно! Як вважаєте, таке можливо?

КІНЕЦЬ.