В однієї жінки була дорога каблучка. Дуже дорога – з великим діамантом у кілька каратів. Це був особливий діамант, він коштував величезні гроші. Може, як хороша машина чи затишна квартира.

Цю каблучку мама залишила дочці. А мамі подарував коханий чоловік, від якого вона цю дочку народила тридцять з лишком років тому. Батько залишив дитину, у нього була інша сім’я, гарна робота, становище, яким він не міг ризикувати. І він розлучився з коханою жінкою. І цей дорогоцінний перстень подарував на знак любові та пам’яті.

І мати все життя прожила спогадами про це велике кохання. Зберегла обручку у важкі роки, коли і їсти було нічого. Працювала на двох роботах, у вихідні підлоги у під’їзді мила. А кільце зберігала в оксамитовій коробочці під половицею, тоді квартири обкрадали часто.

Але мати з дочкою жили так бідно, що до них не лізли. Але мати старалася. Дала дочці освіту. Дбала про свою дитину. І розповідала, яка чудова людина її батько.

А потім мати захворіла та покинула цей світ. Надірвалась на важкій роботі в молодості. І перед відходом мати нагадала про каблучку. “Ти не бідна! Якщо що трапиться, можна продати за величезні гроші. Це тобі від батька, він нас любив. Пам’ятай про це. Це його допомога та підтримка!” – так говорила мама слабким голосом. І очі її сяяли останнім світлом, як дорогоцінні камені…

Минув рік, сумний рік після розлуки. Дочці знадобилися гроші на операцію, надто важко вона переживала втрату матері, сама захворіла. І ще вона вирішила поставити мамі гарну пам’ятку. Але грошей було замало, у бібліотеці невеликі зарплати.

І дочка наважилася на серйозний крок: закласти обручку. А потім коли здоров’я відновиться, знайти другу роботу, як мама. І викупити дорогоцінну каблучку з вдячністю за порятунок.

Але виявилось, що це не діамант. Скло. Повна нісенітниця, дешевка, три грами золота – ось за них можуть дати трошки грошей. Треба тільки виколупати цю склянку, без неї зважити.

І дочка похолола від цих слів. І від того, що впали її надії. І сподівання матері. І все виявилося фальшивкою, от і все. То був обман у крапельці золота. Майже скло, яке мама вважала діамантом.

Так руйнуються ілюзії. Так ми розуміємо ціну людини та стосунків. Справжню вартість почуттів, яким ми вірили. І на які покладалися. Роками вірили. Все життя належали. І милувалися блиском скла, вважаючи, що це діамант. Сподіваючись, що нас врятують, нам допоможуть, якщо…

Ця жінка пережила потрясіння. І впоралася із проблемою; взяла кредит. Потім одужала та знайшла іншу роботу, де більше платили. Адже сподіватися нема на кого. Сидіти та чекати небезпечно.

І з доброю людиною познайомилася в мережі, – образ ідеального батька померк і не заважав тепер бачити добрих людей. Звичайних. Найпростіших. Теплих та потрібних.

Які не можуть подарувати діамант у кілька каратів. Але можуть підтримати та поділитися всім, що в них є. І можуть жити сім’єю, виховувати дітей, приносити додому зарплату, гуляти у парку у вихідні, будувати альтанку в саду… Їх можна обійняти. Ними можна милуватися. Вони теплі та живі, наші. А це і є справжня коштовність. І справжнє кохання.

КІНЕЦЬ.