Я вирішила розлучитися з чоловіком. Так, нам уже скоро сьомий десяток піде, але для себе я зрозуміла, що більше не можу. Все, закінчилися в мене аргументи, щоби далі змушувати себе жити з чоловіком.  У нього і раніше характер був не цукор, але з роками стало ще гірше. А як вийшов на пенсію, то цілими днями пиляє мені мозок, хоч із дому тікай.

Таке відчуття, що в нього залишилося дві радості у житті – пити улюблений напій перед телевізором та знищувати мою психіку. Чоловік постійно бурчить, докопується до мене, влаштовує скандали на рівному місці.

Минулого тижня він мене годину звітував за те, що я до млинців не додала цукор. Видала йому банку варення, він млинці з’їв, а ось ходити за мною і розповідати, яка я жахлива господиня не перестав.

Раніше хоч робота була, це якось відволікало від домашнього мозкоклюйства, а тепер ми щодня вдома, я вже його голос чути не можу, мене все в ньому дратує.

Намагалася себе заспокоїти, що й у мене характер із роками не ставав солодшим, безглуздо на старості років кудись зриватися, але зрозуміла, що не можу. Він мене в могилу зведе.

Мені є куди йти. Квартира моєї матері досі здається, але я вже зателефонувала мешканцям, щоб вони звільняли житлоплощу. Прийде робити ремонт і щось з меблів докуповувати, але це для мене дрібниці.

Чоловікові я вже оголосила, що хочу розлучитися. Він спочатку не повірив, потім прокричав, що я збожеволіла, а потім перестав зі мною розмовляти.

Квартира у нас нажита у шлюбі, але ділити її я не буду. Мені є куди піти, а чоловікові нема. Ділити квартиру – то він нічого собі на ті гроші не купить.

Бути дріб’язковою мені не хочеться, бо яким би чоловік не був, але ми з ним прожили довге життя. Та й не в грошах щастя. Мені вистачить і спокою, який я забезпечу собі звичайним переїздом.

Доньці я нічого говорити не стала, але їй уже встиг наябіднячити чоловік. Тому дочка приїхала вправляти мізки своєї недалекої матері.

Вона спочатку думала, що я просто тільки налякати хочу: вона теж знає його непростий характер. Але коли зрозуміла, що все цілком серйозно, почала тиснути на совість.

– Як ти можеш його покинути, ви стільки років прожили разом! Він без тебе тут загнеться! – обурювалася дочка.

А я з ним загнуся раніше терміну. Він мене не шкодує, то з чого б я повинна його шкодувати? У мене і так що ні день, тиск підвищений, замучилась пігулки пити. А тиск мені саме чоловік і піднімає.

Я вже надто стара, щоб все це терпіти. Мені вже байдуже, що скажуть люди, як на мене дивитимуться, що з чоловіком далі буде. Зрештою, дочка цілком час від часу може їздити та допомагати батькові. Я поки що і без допомоги обійдуся.

Я розумію, чому дочка так переполошилася. Чоловік зі мною не розмовляє, але необхідність комусь клювати мозок у нього нікуди не поділася, так що це тепер ллється на голову дочки, а їй і хорошої хочеться бути, і батькові істерики слухати не хочеться.

– Ну, якось ти його стільки років терпіла! – не залишає своїх спроб переконати мене донька

Ось саме – якось терпіла, а тепер терпіння тріснуло і більше я так жити не хочу. Треба було раніше йти, звичайно, але колишнього вже не повернеш.

– І як ти сама житимеш, ти подумала? – не заспокоюється дочка.

Та чудово я житиму, мені хоч прислужувати нікому не треба буде, скандали ніхто не закочуватиме, зможу тихо і спокійно жити своїм життям. Розумію, що вік уже такий, що складно зважитися на зміни, але мене припекло. Я розумію, що з кожним днем ​​буде тільки гірше, тому намагаюся переїхати швидше.

Ось квартиранти з’їдуть, я того ж дня речі перевозитиму. Ремонт та обстановка – це справа наживна, головне скоріше з’їхати від цього енергетичного вампіра.

Мабуть, доведеться обривати стосунки не лише з чоловіком, а й із дочкою, бо вона вже пішла на шантаж. Каже, що якщо я розлучусь із чоловіком, то ні її, ні внучку більше не побачу.

Прикро, але я переживу цю зраду. Сподіваюся, що дочка схаменеться, але це тільки її вибір, а я свій зробила.

КІНЕЦЬ.