– А ви у Дмитра як довго плануєте ще пробути? Якщо вийде, давайте в неділю, ще в кіно разом сходимо. Ну а якщо ви поїдете до себе, то я все зрозумію, – сказала ніжним тоном мені Леся.

Я ледь те печиво з рук не випустила. Дмитро ще якось дивно змовчав. Я ж знала, що в Лесі цієї є квартира. Але ж ні, їй треба і цю. А мені хоч на вулицю йди.

Ми з чоловіком розлучалися ну дуже важко. Нічого Євген мені не залишив. Все що я вимагала для себе, він віддав нашому сину, якого тато не міг залишити без спадку, на відміну від мене.

Але Дмитро мене відразу ж заспокоїв, що ця квартира, навіть якщо формально і його, та я можу в ній жити і взагалі вважати, що вона моя.

Ми ще разом з Дмитром робили в ній ремонти, деякі меблі поміняли.

В квартирі дві кімнати, тому нам було зручно. Син вже ходив на роботу, я також підробляла, але окрім того я почувалася винною перед сином, що живу в його квартирі, тому варила, прибирала і догоджала, як могла.

Дмитро зустрічався з дівчатами, але лише Лесю він привів до нас додому.

Виявляється, Леся ця вже при надії від Дмитра і вони вже навіть подали заяву до РАЦСу.

І ось вона при зустрічі і видала мені, що пора б вже і честь знати. Тільки зробила вона це так гарно, що не придерешся.

Син же змовчав, хоч я надіялася, що він стане на мій захист.

Дмитро ж обіцяв, що я можу рахувати цю квартиру своєю. Але щось мені підказує серце, що пора в село їхати і занедбану батьківську хату перепросити.

Ось вам і обіцянка сина. З’явилась в його житті жінка, і керує Дмитром на свій лад. Мама йому вже не потрібна.

Як мені бути? Я маю хатинку в селі, але я не звикла до такого життя…

Джерело