Місяць від сина ні слуху ні духу, посварилися ми сильно. Він мене в черствості звинуватити вирішив, я ж його із дружиною, яка дитину чекає, із квартири вижила. Причому зі своєї квартири.

А те, що він сам раніше вирішив пограти у шляхетність, він успішно забув. Звичайно, чого б колишній дружині квартиру не відписати в рахунок аліментів, не ним же ця квартира була куплена.

Ми з чоловіком свого часу починали жити з нуля, навіть стільця свого не було. Усе наживали своїм горбом. І ту квартиру, де я зараз живу, і ту квартиру, що син профукав, і дачу, на яку він вже око поклав.

Виховували сина добре, намагалися вкладати в нього не лише гроші, а й турботу, увагу, кохання. Чи десь недодали, чи десь, навпаки, дали занадто багато.

Ми з чоловіком купили свою квартиру, а потім одразу ж задумалися про те, що треба і синові на старт щось придбати. Не хотілося, щоб він кочував по знімних халупах, як колись це робили ми.

Друга квартира далася вже важко. Ми вже були не такі молоді, та й часи стояли неспокійні, але ми не відмовилися від своєї ідеї, накопичили та встигли купити квартиру.

Дачу вже будував чоловік для себе. Там невеликий кам’яний будиночок, ділянка десять соток. Чоловік усе мріяв, як на пенсії ми з ним там житимемо, онуків полуницею з грядки годуватимемо.

Але не склалося, не дожив чоловік ні до онуків, ні навіть до одруження сина. Я залишилася вдовою, коли син тільки вступив до університету.

Довелося його навчання тягнути мені самій. Квартиру, куплену синові, я здавала, працювала, щоби син міг спокійно вчитися на денному.

Після університету він знайшов роботу і з’їхав на свою квартиру. Я тоді ж на нього її й оформила, щоби це вже була його власність.

За рік син одружився, потім з’явилася дочка. Молоді з самого початку жили дуже бурхливо, тож я не здивувалася, коли вони розійшлися.

Здивувалася я, коли син із сумками прийшов до мене. Він пояснив, що колишній дружині жити ніде, він переоформив на неї квартиру, щоб вона не діставала його з аліментами на дочку.

Сказати, що я була в шоці, це збрехати. Я була у прострації після цих слів. Ось так легким рухом руки він пустив за вітром квартиру, на яку ми з батьком працювали без відпочинку.

– Мамо, так треба було. Це краще, ніж тягатися судами та розбиратися з аліментами. А на квартиру я собі сам зароблю, – заявив син.

Він прожив у мене кілька місяців, потім з’їхав. А за вісім місяців привів дівчину, яку назвав своєю новою дружиною. І ця нова дружина вже у положенні.

– Ми в тебе тут поживемо, а то треба на іпотеку збирати, на оренді складно це робити, – попросився син.

Ну, що робити, гаразд, живіть. Я була готова зазнати незручностей, але не знала, що вони будуть такими. Від невістки допомоги по дому не було жодної.

Готувати вона не любить, прибирати їй важко, постійно якісь скарги, що їй щось заважає і незручно. То шафа маленька, то вузька ванна, то взагалі кімнатами зажадала помінятися.

Заявила, що в мене кімната більша, а я в ній одна живу. Я синові говорю, щоб приструнив свою дружину, у мене терпіння на довго не вистачить.

– Ну, справді, мамо, давай поміняємося кімнатами. А то в нашому навіть ліжечко нікуди поставити, – приголомшив мене син.

До ліжечка ще сім місяців, і я думала, що до цього моменту вони вже з’їдуть, але вони, виявляється, не збиралися цього робити.

– З дитиною на орендовану квартиру? Це ти взагалі як собі бачиш? – обурювався син.

Погано бачу, але ми самі так починали, нічого, вижили. Про що я синові й сказала. А коли він почав обурюватись, що нам ніхто допомогти не міг, а у мене така можливість є, я відповіла, що ми із батьком йому вже допомогли – купили квартиру.

Що він так цією квартирою розпорядився, його вже особиста справа. Він сам заявив, що на квартиру собі заробить, він же чоловік. Тут ще невістка приєдналася до обурень, і я вирішила, що з мене досить.

Сказала, що в них три дні, щоб з’їхати, хоч до біса на паски, мене не цікавить. Син день мовчав, потім підійшов із пропозицією продати дачу, щоб у нього були гроші на перший внесок. Хоча я на цій дачі влітку живу, і він про це знає. Я відмовилась.

Сказала, що надто просто він розкидається нерухомістю, хоча сам ще палець об палець не вдарив. Натомість дружин і дітей розводить, як шалений.

Пішов син із дружиною, ось вже місяць від нього немає жодної звістки, образився хлопчик, що я не стала його проблеми вирішувати. Перед тим, як піти, сказав, що я на його допомогу можу не розраховувати, я ж йому не допомогла.

А я вже не розраховую. Про себе думаю, що слава богу, що чоловік не дожив до цих днів, йому б за сина було дуже соромно, навіть більше, ніж мені.

КІНЕЦЬ.