Усе життя я просто наполегливо працювала. Тільки після відходу у засвіти мого чоловіка я можу насолоджуватися кожним днем.

Я все життя дбала про сім’ю і ніколи не мала власних грошей. Чоловік керував нашими фінансами. Коли його не стало, я пережила це важко, але потім зрозуміла, що мені без нього набагато краще живеться.

У нас не було грошей, тому ми з Сергієм жили в одному будинку з його батьками. У нас одна за одною народилися дві дочки. Я залишилася з ними вдома, а Сергій влаштувався на фабрику в сусіднє місто.

Я раніше не знала, куди себе подіти. Доглядала за доньками, свекрухою і свекром, який занедужав. Усім готувала, а ще допомагала в сільгоспкооперативі.

Три години на добу я годувала корів або лопатою прибирала стайню. Іншої роботи в селі, де ми жили, не було. Хоча я була швачкою за освітою, я не могла вибрати. У нас теж було своє господарство. Вирощували свиней, кролів, бройлерів, курей. Влітку ми сушили сіно для тварин, вирощували овочі та фрукти, багато займалися консервацією. Весь день ми думали лише про роботу.

Коли нашим дочкам було приблизно вісім років, ми почали будувати будинок на околиці села. Щоб заощадити, я теж доклала руку до роботи.

На будівництві працювала ледь не на рівні з чоловіками мулярами. На допомогу нам прийшли ще мої тато з свекром, тому будівництво просувалося швидко. Ми також працювали по дванадцять годин на добу. Сьогодні я не розумію, як ми витримали все це.

Ми обидвоє працювали на фабриці у дві зміни. А оскільки у нас біля будинку був город, то ми після роботи важко працювали і дома.

Дочкам ми дуже допомагали. А це і фінансово і доглядали онуків. Я пішла на пенсію, коли мені було 56 років, і, треба сказати, була рада. Я відчувала, що мої сили слабшають. Чоловік ще кілька років ходив на тимчасові заробітки, працював нічним сторожем, але видно було, що нам йде вже не до молодості.

Чоловіка не стало у сімдесят років. Останні місяці доглядати за ним мені дуже допомагали доньки. Ми зробили все можливе, щоб полегшити його останні дні з нами. Я була засмучена. Ми були разом все життя, у всьому, ми звикли один до одного і ми все робили разом. Мій чоловік возив мене всюди, і він приймав усі важливі рішення.

Спочатку мені було важко, самотність руйнувала мене з середини. Коли ці емоції вщухли, онука повернула мене до життя.

Вона навчила мене користуватися кредитною карткою, смартфоном і влаштувала мені зустріч з подругою моєї юності. Моя подруга сказала мені свою долю і вголос те, про що я тільки думала.

“Боже, я щаслива зараз. Я все життя була і прибиральницею, і прачкою, і кухаркою. Нічого не мала права собі купити. Тепер я ходжу в кав’ярні і нарешті я зітхнула вільно. Якби мене хтось хотів звести з якимось дідусем я б відразу сказала – ні!”, – усміхнулася вона мені.

І раптом я зрозуміла, що життя має бути не тільки роботою, але й розвагою. Щоранку я одягаюся і йду в місто. Погуляю, відвідаю якийсь торговий центр. Я регулярно зустрічаюся з подругами за кавою та десертом. У мене на руках моя пенсія, і я можу вирішувати, що купити на ці гроші. Я ніколи не відчувала цього за все своє життя.

Ми з подругами навіть домовилися і поїхали разом в санаторій в Трускавець (правда донечки мені за все заплатили). Я готую коли хочу і те що сама хочу. Мені неприємно це визнавати, але я справді насолоджуюся життям після відходу мого чоловіка.

Не судіть мене строго. Таке вже в мене було життя…

Джерело